Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Спочатку була темрява. Я в ній плавала. Вона мене огортала. Я і темрява були одним цілим. Я нічого не відчувала, бо мене просто не існувало. Аж раптом багряно-червоні кольори порушили цю темряву. І виявилося, що я у тій пітьмі була не одна. Нас таких було багато.

Багрянець повільно заповнював темряву. І скоро ми всі були оповиті чимось в’язким, теплим і приємним.

Аж раптом нас щось струсило. Наш світ почав стискатися. Один за одним інші почали зникати, розчиняючись в цьому багрянці. Я була одна з останніх, хто ще залишався там.

Кожен струс та зникнення інших приводили мене у жах. Але багрянець мене заспокоював, він навіював, що все буде добре і все так, як і повинно бути. Тож з часом залишилося лише нестримне бажання дізнатися, що буде далі.

В якийсь момент той багрянець поглинув і мене.

А далі з'явилися світло та звуки. Один суцільний гомін, серед якого нічого не можна було розібрати. Аж раптом, я почула крик. Такий прекрасний і чарівний, що мене тягнуло подивитися, від кого він лунає. Це була маленька рожева грудка плоті. Яка так прекрасно горлала.

Я просто не могла відірватися від тієї грудки плоті. Вона то галасувала, то мирно спала на руках якоїсь жінки. Несподівано до кімнати, де ми були, увірвався якийсь чоловік, навівши навколо гомону.

«Привіт», — жінка чомусь перша відізвалася до того порушника спокою.

«Привіт. Мене пустили всього на декілька хвилин. Яка вона гарна!» — той чоловік мені не сподобався, чого він взагалі сюди вліз, незрозуміло.

«Так, вона красуня!»

Вони обговорювали ту рожеву грудку плоті. Тож на секунду зникло роздратування, і мені стало цікаво.

«Як її назвемо?» — і знову вліз той чоловік.

«Мені подобається ім'я — Яна!»

«Яна Олегівна... Звучить! Мені подобається!»

«Це просто чудо, що вона народилася!» — жінка змінила тему, тож мені більше було не цікаво їх слухати.

Я підійшла до тієї грудки. Яка тепер мала ім’я — Яна. Воно мені так сподобалося, і так пасувало тій грудці плоті. Тож я захотіла і собі мати те ім’я.

Нарешті чоловік пішов, і я могла спокійно насолоджуватися Яною. Без усілякого зайвого гомону.

Мені так хотілося залишитися з нею назавжди, бути нею. Теж стати Яною. Але я навіть не могла доторкнутися до тієї дівчинки. Тільки споглядати.

Йшов час. Дитина, як її називали інші люди, росла, ставала більшою. Вона робила найзвичайнісінькі речі, цікавилася світом. А мені все більше хотілося бути тією дитиною.

Я почала помічати в інших людях тих, хто був зі мною у тій темряві. Кожен з нас мав у своєму розпорядженні власну людину. Окрім батька Яни. Тому він мені і не подобався. Він був іншим, просто людиною.

А коли померла мама Яни, я просто зненавиділа того Олега. Він міг зіпсувати мені дівчинку. Вона і так багато років жила у невіданні. Навіть про те, що в місті щось відбувається, вона спочатку дізналася не від батька.

Але потім… Той Олег підніс мені найцінніший дар. Він розповів все, в деталях, про які знали всього кілька людей у місті, що були присутні при тому ритуалі.

Кривава жертва заради вічного життя. Саме вона пробудила нас тоді. І по мірі того, як люди піддавалися цій спокусі, нас в тій темряві ставало все менше. Через якийсь час у них з’являлася спрага. Ось тоді ми і могли допомогти їм, втримати ту спрагу. Бо саме вона нас огортала багрянцем.

Ми могли співіснувати у мирі та гармонії десятиріччями, що і робили. Коли у місті з’являлися гості, спрага поверталася з новою силою. І тоді ми допомагали тим людям. Підштовхували до думки, що потрібна свіжа кров. І вони слухняно збирали ту кров зі своїх жертв і пили її.

А я смиренно чекала, доки й у Яни прокинеться та спрага. І в один прекрасний день це відбулося. Я відчула це. Мене наче за мотузку тягнуло до дівчини. Проте мені не вдалося поєднатися з нею, я не могла створити з нею цей ідеальний симбіоз. Тіло Яни мене відторгнуло.

Свою спрагу дівчина могла контролювати самотужки, без моєї допомоги. Той Олег все ж таки зіпсував Яну, залишивши мене без тіла, заради якого я і покинула багрянець.

Я залишилася одна, без тіла і без душі, яка так була мені потрібна. Просто безтілесний… дух, мабуть. Тоді не знала, хто я, і що мені тепер робити. У мене була лише одна перевага над усіма іншими — я могла залишити те місто Дзеркілля в будь-який момент, не померши при цьому. Що власне я і зробила, коли вже мене відторгнули.

Для мене був відкритий весь світ. Тож я зникла. Шукала когось, з ким могла б поєднатися. Людину, що змогла б мене прийняти, і ми б так само співіснували, як і інші у Дзеркіллі.

Всі, хто мені траплялися, були не тими людьми. Хоча деяких з них можна було б назвати піддатливими. Ті, хто втратив свою душу: злочинці, жорстокі люди, ті, хто не мав бажання жити і просто існував. Але найкращими, найсмачнішими і більш піддатливими виявилися ті, хто мав якусь залежність. Вони могли б з легкістю віддати свою душу за ще одну дозу чогось — наркотики, алкоголь, ігрова залежність. Навіть звичайний шоколад міг викликати сильну залежність у людини. І ласувати такими душами було — одне задоволення.

Так минали роки. Я харчувалася тими душами та емоціями людей. А коли людина помирала власною смертю чи частіше через свою залежність, я шукала когось ще.

Час від часу я поверталася до Дзеркілля, перевіряючи як справи у Яни, намагаючись з нею поєднатися. Але все було марно. Вона все так само контролювала спрагу.

Одного літнього дня я відчула непоборне бажання повернутися у те містечко. Мене наче тягнуло туди силоміць. І хоча я нещодавно знайшла нову жертву для себе, довелося її покинути і повернутися, що й сталося.

Олег нарешті помер! Якраз потрапила на його поховання. Всі з ним прощалися. А я бачила, як насправді всі раділи всередині, особливо ті, хто втішав Яну.

Це був мій шанс! Душа дівчини була розбита, вона втратила останню близьку людину. Тож я просто не могла згаяти таку можливість: нарешті отримати любляче, постійне тіло та душу.