Читати книгу - "Син"

— Ти ж… уже… — прошепотів він за якусь мить.

Невже йому справді важко було це сказати? Так, їй було боляче, але недовго — вона просто відчула це. Сталася проста, природна річ.

— Як гадаєш… — заговорив Генк.

Та вона просто затулила йому рота долонею, прошепотівши:

— Тихше, Генку… Шшшшш-шшшшш-шшшшш…

Відчуття теплої ванни не полишало Джинні, і вона задрімала, утім, ненадовго. Прокинувшись, відчула, що серце в неї тепер б'ється якось по-іншому. Наче то було вже не її серце, а Генкове.

«Кров… — подумалося їй. — Які ж смішні, які ж дурні ці люди! Дурники-дурники…»

Вона пестила Генкову спину, цілувала його волосся (він зітхнув, але не прокинувся). Повіяв легкий вітерець. До її вух донеслося дзюркотіння струмка — того, що біг повз стару церкву. Саме там її брати колись розкопали стару труну. А тепер вони вже й самі лежать у могилах.

«Їх уже немає. Усі померли… — подумала вона, спостерігаючи за мерехтінням сонячних промінчиків у густому листі. — А якщо помру і я…»

Коли вони робили це втретє (Генк теж проспав недовго), Джинні не відчувала жодного задоволення — лише дискомфорт через повний сечовий міхур. Тож їй хотілося тільки одного: швидше підвестися й побігти до вбиральні. Проте забракло слів, щоб сказати про це Генкові. Раптом дівчина подумала: а чи не віддала вона йому просто так щось дуже цінне, найцінніше з усього, що тільки мала? І при цьому не взяла з нього навіть обіцянки… Їй захотілося зупинити його, спитавши, чи усвідомлює він це. Та потім передумала, бо момент був аж ніяк не відповідний.

Наче прочитавши думки Джинні, Генк остаточно прокинувся й дав її тілу спокій. Вона зітхнула, відчуваючи, як він виходить із неї.

— Я завдав тобі болю?

— Та ні…

Вони ще досить довго лежали поруч (він знову поклав на неї ногу). Та потім їй усе-таки довелося підвестися, щоб не сталося «аварії».

— Ти куди? — здивувався Генк.

— Я… на хвилинку.

Він зрозумів, що Джинні має на увазі, хоча й не одразу.

Швиденько влізши в сукню й туфлі, вона притьмом кинулася до будинку.

Генк досі лежав, голий-голісінький, на покривалі, коли Джинні повернулася. У густій тіні дерев було прохолодно й затишно. Крізь листя де-не-де пробивалися сонячні промінчики, і тому Генкове тіло здавалося вкритим золотистими цяточками. Вона обіруч погладила його груди — кістляві, як і все інше. Отакий уже він був: кості, шкіра та жили… ну і, звісно, м’язи. Вона провела пальцем по тоненькій лінії темного волосся від його пупка до…

«Пеніс, — подумала вона. — Мабуть, так мені краще називати цю штуку. Хоча для неї вигадали й багато інших назв». Генків прутень здавався темнішим за решту тіла. Він був укритий засохлою спермою, краплі якої залишилися й на животі. Її дотик змусив Генка здригнутися.

— Боляче? — здивувалася вона.

— Та ні, просто я цього не чекав.

«Який маленький!» — подумала Джинні, мало не сказавши цього вголос.

Натомість запитала:

— Як гадаєш, що скаже Фінеас, коли про все дізнається?

— Мені навіть думати про це страшно!

— А мені здається, що він зрадіє.

— Ти, напевно, єдина людина в усьому Техасі, яка так вважає. Але… — знизав він плечима, — я думаю, що Фінеас передбачав, що все відбудеться саме так. Або приблизно так.

— Напевно. Тільки він, мабуть, і не уявляв, що це станеться так скоро.

— Гадки не маю, чому він вважає мене підхожою парою для тебе. Але, з іншого боку, він не вчора народився. Та все-таки я неабияк здивувався, коли він попросив тебе показати мені дорогу до ранчо. У цьому, на мою думку, не було жодної логіки — тільки-но я поглянув на тебе, і…

— Що?

— Я подумав, що ти зі мною й розмовляти не захочеш, от що.

— А все ж таки, чому Фінеас відрядив тебе до ранчо разом зі мною?

— Бо я згодився працювати за невеликі гроші.

— Він же не дурний!

— Це й сліпому видно.

— Я маю на увазі, що ти один із дуже небагатьох людей, до яких Фінеас добре ставиться.

— Кхм…

— А ще я ось про що подумала: ти сирота, і я теж. Може, він вирішив, що через це ми швидко знайдемо спільну мову.

— Мені таке й на думку не спадало.

— Справді?

— Авжеж.

На якийсь час запанувала тиша.

— Тобі вирішувати, як ставитися до всього цього, — вимовив згодом Генк. — Буває й значно гірше.

— Мені видається, що насправді я тобі не подобаюся.

— Атож, я ніяк не можу визначитися, подобаєшся ти мені чи ні.

Джинні грайливо штовхнула його ліктем; сукню вона вже встигла скинути.

— Ти така симпатична із цими сонячними зайчиками на тілі!

— Як хороше тут! — мовила вона, примружившись (перед очима одразу з'явилося кілька маленьких сонечок). — Лежала б отак усю вічність…

Увечері вони знову кохалися, після чого розійшлися по своїх спальнях, розташованих у різних кінцях величезного будинку. Джинні дуже не хотілося, щоб Флорес щось запідозрила, хоча й не могла пояснити собі, чому так цим переймається. Вона лежала у своєму ліжку, таки відчуваючи на споді душі провину. Чи не було це все невиправною помилкою?

Але з настанням ранку такі думки вивітрилися з її голови. Щойно прокинувшись, вона відчула, що страшенно скучила за Генком. Як же прикро, що він не з нею! Вона пригорнула б його, точнісінько так, як зараз притискає подушку до своїх грудей. І цілувала б його шию, а не цю подушку. Але… чи не надто вона поспішає? Ну, вскочила вчора в гречку, скориставшись нагодою. Та може, годі вже? Бо ще звикне до Генка, а потім що?! Ні, їй сьогодні взагалі не можна виходити зі спальні. Вона замкнеться на ключ, і нехай Генк обійдеться сьогодні без неї.

Отак Джинні лежала, занурившись у свої думки, допоки не збагнула, що минуло вже багато часу. Генк, найпевніше, зачекався її внизу! Страшенно розхвилювавшись, вона швиденько привела себе до ладу й хутко спуститися сходами до кухні.

Снідали вони неквапом. Обидва силкувалися зберігати спокійний вигляд і про щось балакати. Скоріше б уже та Флорес забралася геть! Джинні вдалася нарешті до хитрощів — сказала служниці, що вони з Генком самі все приберуть і помиють посуд. Вона щосили намагалася говорити невинним тоном. Та хіба могло це їй удатися?

Тільки-но Флорес пішла, вони зачинилися в коморі та похапцем постягували одяг одне з одного. Спершу вирішили кохатися стоячи, та потім зрозуміли, що цього їм буде недостатньо. Тож Джинні, урешті-решт, лягла на підлогу — просто посеред мішків із бобами й борошном. По її спині раптом пробіг якийсь