Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Все. Гра закінчена.

— Я подумаю… — буркнув Лео. — Але ніяких поцілунків із Алексом.

— Домовились! — Луїза вмостилась зручно в нього на руках і задоволено зітхнула.

— Тепер залишилось пояснити це Оскару, — додаю я з усмішкою, спостерігаючи, як Лео намагається зберегти бодай крихту твердості в очах.

Луїза обіймає його за шию, притискається щічкою до його щоки і шепоче:

— Ти найкращий татусь на світі…

І в цю мить я бачу — він остаточно програв. Навіть не бій. Війну. Без жодного пострілу. Його плечі розслабляються, погляд м’якшає, і він тільки зітхає, поціловуючи її в маківку.

— Здається, у нас скоро з’явиться ще один хвостик у будинку, — бурмоче він.

— І хвостик буде дівчинкою, як я! — гордо заявляє Луїза.

Я не можу стримати усмішки, дивлячись, як моя донька сидить у татових обіймах з виразом повної перемоги, а мій чоловік — найсерйозніший чоловік у цьому світі — щиро радий своїй поразці.

Можливо, я не можу змінити свого минулого. Я не можу стерти ті порожні місця, де мало би бути дитинство з обіймами, батьківською любов’ю, відчуттям захищеності.

Але сьогодні я знаю напевно: моя донька має все те, чого ніколи не було у мене. Вона росте в домі, де її чекають. Де її обіймають, слухають, цілують на ніч. Де поруч — батько, який готовий програти будь-яку битву заради її усмішки.

Колись я припустилася похибки першого типу — вирішила, що Лео поруч лише через умови, контроль, бажання володіти.

Але згодом зрозуміла: справжня небезпека — похибка другого типу. Це коли ти відмовляєшся повірити в справжнє навіть тоді, коли воно стоїть перед тобою з відкритим серцем.

І, на щастя, я помилилась. Бо ці помилки привели мене туди, де я є зараз:
в дім, наповнений дитячим сміхом, запахом кави, шерстю на дивані й теплом чоловіка, якого я люблю до безтями.

Гортаємо далі - там продовження..