Читати книгу - "Похибка другого типу, Invisibility mask"

Лео

Якби я знав, що моя зацикленість на помсті приведе мене туди, де я є зараз… я б шукав свого Янгола набагато раніше.

Те, що ця неймовірна жінка змогла покохати когось на кшталт мене — це вже саме по собі диво. А те, що вона ще й подарувала мені двох дітей, які щодня роблять моє серце м’якішим — схоже на якесь щасливе божевілля.

Я не вірив у дива. У другі шанси. У те, що можна вилікуватись від себе самого.
Але коли я бачу її очі… повні любові, ніжності, віри в мене — я готовий повірити у все, що завгодно.

— Коханий? — теплий голос Аріель м’яко виводить мене з думок.

Ми сидимо на терасі у саду, де повітря вже наповне запахом трав і сонця. Перед нами — наша власна сімейна комедія.

Луїза щосили намагається «подружити» Луну з Оскаром. Її маленьке тільце майже впритул тулиться до собаки, тримаючи перед його мордою пухнасту шиншилу, ніби та зараз скаже: "Привіт, я не їжа, я подруга!"

— Ти повинен її полюбити, бо вона моя! — каже Лу з найсерйознішим у світі виразом обличчя.

— Лу, він не хоче її нюхати! — кричить Дам, бігаючи навколо них. — Це не схоже на акт дружби! Це — тиск!

— Це дипломатія! — відповідає вона, і я мало не захлинаюся чаєм.

Я дивлюся на Арі — її ідеальна копія сидить просто на газоні з кошеням у руках і переконаністю, що весь світ має працювати за її логікою. Та сама манера, той самий блиск в очах, той самий «не сперечайся зі мною, бо все одно буде по-моєму».

— Вона вся — ти, — кажу я, не відводячи погляду від доньки.

— Та ну, — Арі усміхається, але я бачу, як вона гордо трішки розпрямляє плечі.

— Той самий погляд, коли ти вперше доводила, що я не правий. Ті самі інтонації. І взагалі — маніпуляції на рівні інстинкту.

— Коли це я маніпулювала? — Арі насуплюється, але вже посміхається.

— Тобі нагадати, як у нас зʼявився Оскар?

Вона примружується, роблячи вигляд, що не розуміє, про що мова.

— Але я справді дуже хотіла його. І поглянь — Даміан обожнює його!

— Так, після того як ти два тижні поспіль прокидалась вночі й шепотіла мені на вухо: "Просто уяви, як Дам росте з найкращим другом…" — я закочую очі, хоч і посміхаюся.

— Це був делікатний натяк! — каже вона з удаваним обуренням.

— Ага. Той самий "делікатний натяк", що тепер навчає нашу дочку, як переконувати людей, — я киваю в бік Луїзи, яка саме зараз підсовує Луну Оскару під лапу і каже:
— "Ви або друзі, або я ображаюсь назавжди.»

Вона обіймає мене за руку, вмощуючись ближче.

— Головне, що тепер у нас є і Оскар, і Луна, і наші діти…

— Ти — найголовніша, Янголе, — кажу я тихо.

І поки Лу продовжує обіймальну атаку на бідного Оскара, а Дам закочує очі й вмовляє «не змушувати кішку страждати», я розумію:

Можливо, я думав, що керую цим світом. Але правда в тому, що моїм світом давно керують вони. І, знаєш… я абсолютно не проти.

Їхня "дружба" поки далека від ідеальної — Оскар при кожній нагоді втікає від Луни, а Луна, здається, вважає, що цей пес — її персональний охоронець, просто ще не здогадується про це.

Але моя маленька дівчинка так просто не здається. І хоча зараз союз між котом і собакою тримається на рівні холодної війни, я точно знаю — Луїза зробить усе, аби перемогти.

Та поки що я зміг вмовити її піти пообідати й дати тваринам відпочити. Це вже неабияка перемога.

Ми сідаємо за стіл. Я ще навіть не встиг подати всім тарілки, як Даміан вже обурено кривиться:

— Чому ця дурнувата іграшка має сидіти з нами за столом? — бурчить Дам, скривившись і вказуючи на Стіча, якого Луїза дбайливо посадила на стілець поруч із собою й навіть підсунула йому серветку.

— Не називай його дурнуватим! — обурено вигукує Лу. — Тату, скажи щось йому!

— Дам, залиш її в спокої, — спокійно кажу я, не відриваючись від порізаного хліба.

— Але який сенс брати його за стіл? Він же неживий! — наполягає син, не в змозі зрозуміти логіку сестри.

— Милий, — втручається Арі з усмішкою, хоч і трохи занадто легковажно, — просто уяви, що він її братик. І вона не може без нього.

Ой ні, — думаю я. Тепер почнеться.

— Але це я її брат! — Даміан підводить голову, в його очах уже блимає образа. — І я справжній, а не плюшевий!

— А мені ти не подобаєшся! — Лу з перцем у голосі схрещує руки на грудях. — Можливо, я хочу іншого брата!

О, ось і почалась міні-революція. Стіч сидить, як завжди, ніби взагалі не має до цього стосунку, а я переводжу погляд на Луїзу — той самий, батьківський, стримано-попереджувальний:

— Луїза.

Вона мружиться, але на мить замовкає. Зате Дам підхоплює хвилю:

— Тоді я хочу робота замість тебе! Який буде мовчати і не скиглити, коли ми дивимось фільм!

— А мій робот Стіч буде стріляти лазерами! — гордо заявляє Лу, витягуючи Стіча й підкидаючи його вгору.

— Окей, — кажу я, нарешті відкладаючи виделку, — нове правило: за обіднім столом не стріляють лазерами. І не замінюють братів на інопланетян.

— Але, тату… — Луїза ображено відкладає Стіча, ніби він теж засмутився разом із нею.

— Не можна казати, що ти хочеш іншого брата, — м’яко, але твердо кажу я, нахиляючись до неї. — Не змушуй мене повторювати це ще раз.

Вона мовчить, губки стиснуті, очі блищать. Я цілую її в маківку, лише сподіваючись, що на цьому сварка завершиться.

Хоча я знаю — не все так просто.

Більшість часу Даміан і Луїза нерозлучні. Вони можуть грати годинами, будувати укриття з ковдр і ділити навіть останнє печиво. Але інколи настає та сама "фаза" — коли кожне слово викликає протилежну реакцію, коли вони не можуть поступитися, коли світ ділиться на “я правий” і “я ще правіша”.

Схоже, ця фаза настала саме зараз.

Навіть після обіду, коли Арі запропонувала влаштувати “сімейний кіносеанс з попкорном і пледом”, наші двоє примудрились демонстративно зайняти протилежні боки дивану.