Читати книгу - "Астальдо"

Руссандол підвівся, глянув на Фіндекано, який безсило вперся рукою в землю, намагаючись встати, і мовив стиха:

— Стривай-но, оtorno… Я понесу тебе, як носив у дитинстві. Ти нині важиш не більше, ніж тоді. Коли ти востаннє їв?

— Я… забув.

— Отожбо. Ну, тримайся…

Майтімо підняв його легко, мов пушинку, і поніс до галявини, де Ант хапливо складав вогнище. Поклав на розстелені плащі і сказав лагідно:

— Зараз ми поп’ємо гаряченького, порозмовляємо… А поки що — поспи по справжньому. Просто поспи…

Фіндекано заплющив очі. Тіло його горіло — то зупинялась кров, затягувались порізи. Він уже не сердився на побратима — неначе з його душі вийшла заноза, вийшла з кров’ю і болем. Вона, ця заноза, стриміла в його зраненому fеа з того часу, коли Еріен кинула йому в обличчя ті страшні слова. Майтімо просто вимовив вголос свою занозу, виплеснув зло зі свого духу — і Фіндекано, наче у дзеркалі, побачив власне зло. Ніхто з них двох не був чистим, наче Айнур — однак, двоє проклятих Богами Нолдор тримали одне одного в явному світі, не даючи провалитися в безодню відчаю.

Нолофінвіон засинав поволі, наче відпливаючи на кораблі… Він чув голос Майтімо, який віддавав Анту якісь розпорядження, чув іржання коней, плюскіт води… Потім все розчинилося в тиші, а через кілька хвилин він побачив зорі над головою і зрозумів, що прокинувся.

Зорі… Еleni… Вони сяяли в нічному небі, такі далекі, такі прекрасні… І Ельда усміхнувся їм, славлячи в душі Володарку Зірок Варду Елентарі, яку Синдар називали Елберет.

Голос лунав над водою Хіселіну, сріблястий голос з легкою тріщинкою на високих нотах. Майтімо співав… Співав, славлячи красу місця, де він був уперше, співав, від серця дякуючи Богам за сотворену ними Арду, і до нього тягнулися напівсонні квіти і трави, а дерева шурхотіли листям в такт пісні. Врешті Руссандол замовк, і Фіндекано відчув його наближення — саме відчув, а не розчув безшелесні кроки Ельда.

— О, ти прокинувся, — мовив Майтімо лагідно, — прокинувся вчасно — зараз питимемо quenilas, а до нього — диво з див: мед диких бджіл на дорожньому хлібі.

— Уже вечір, — сказав Фіндекано, все ще милуючись зорями.

— Наступного дня, оtorno. Вечір наступного дня…

— Я проспав…

— Дві доби Анари… Майже. Дуже добре для першого разу, якщо врахувати, що ти не спав кілька місяців.

Фіндекано спробував сісти, і його одразу ж підтримав Ант. Зброєносець, поки його володар спав, зняв з нього посічені мечем Майтімо куртку та сорочку, і дбайливо огорнув названого батька м’яким дорожнім плащем того ж Майтімо.

— Так хто мене зрадив? — спитав Нолофінвіон напівжартівливо, — чи не оце срібноволосе дитя, яке я називав своїм yonni?

На обличчі Майтімо була написана щирість і тільки щирість.

— Побратиме, в чому ти підозрюєш своїх вірних? Невже Рудий Майтімо має попереджати листовно про невинний намір прибути до Ломіону? Оце така славетна гостинність Нолдор? Я ладен вислухати все, що ти мені оповіси, опісля вечері. Анте, як там quenilas?

— Все готово, — доповів зброєносець, чаруючи над срібним казаночком Руссандола. Майтімо обережно підставив правицю з іншою, срібною ж накладкою-кистю, і Ант подав йому паруючого кухлика.

— Одне з достоїнств моєї нової правиці — їй не боляче, — сказав Руссандол, ставлячи кухлика на розстелену полотняну серветку. — Ось, друже, хліб і мед і напій з валінорського листя. Їж і насолоджуйся — ми ще живі!

— Ти все це возиш з собою? — спитав Фіндекано, беручи з гарнесенької срібної тарілочки хліб, і намащуючи його медом з вазочки. На посуді було вибито герб Феанаро, що став нині гербом його синів.

— О, ну звісно… Я люблю розкіш, і срібний посуд.

— А чому два кухлика?

— А раптом когось зустріну по дорозі? Власне, кухликів не два, а три — може хтось потім приблукає на вогник.

З третього кухлика напій потягував Ант, щасливий уже з того, що бачить усмішку свого князя.

— Хто це робив? — спитав Фіндекано, роздивляючись візерунок на ложечці.

— Атарінке

— Я не отруюся?

— Що? Ах, ні… Йому навіть до голови не може прийти, що я годую з його ложечки негідного такої чести Нолфінга…

— Ти вже говориш зовсім як Синда… Нолфінга…

— О, мова… Я щось тобі оповім, але потім. Ти бажаєш мені розказати, чому занудьгував аж до втрати hrоа?

Фіндекано з хвилину вагався, тоді сказав:

— Нема чого приховувати. Панна повернула мені персня.

Він потягнув з-під сорочки срібний ланцюжок з перснем на ньому.

— Моя робота, — сказав Майтімо, роздивляючись персня, — можливо я не повинен був… Самому не пощастило, думав, що хоч ти одружишся… Напевне моя лиха доля передалася обручкам. Але ти не зняв своєї…

— Не зняв. Не хотів, щоб знали.

— Тут ти навіть мене перевершив — я-то, коли зі мною трапилось подібне, відлежувався у фортеці Макалауре під дзвін його арфи і спів «Нолдоланте». Але щоб отак — на ногах, і ніхто нічого не помітив… У тебе страшна воля, мій Астальдо.

— Я просто… зневажаю жалість.

— Як і я — недарма ми побратими. Але — причина розриву?

— Панна отримала листа від князя Кірдана… Вона мені його показала. Корабел викладав там чутки про… Про Вихід з Аману… Йому хтось дав доволі точні відомості — в листі було навіть вказано, що я… що я командував лучниками. Панна виїхала того ж дня і повернула мені обручку.

Майтімо задумливо крутив свою ложечку в пальцях лівиці.

— Ти не говорив з Фінарато, — спитав, — останнім часом?

— Ні, хоча він намагався… Але мені так тяжко…

— Зрозуміло… А я з ним нещодавно всю ніч проговорив… У нас, на сході, теж почали розповзатися подібні чутки. Тільки в Гімрінгу Квенді підібралися відчайдушні — і не звертали особливої уваги на те, що служать під рукою проклятих Нолдор, та ще й мічених Обітницею. А Арфінги забагато часу збавляли в Доріаті… От хто вже любить розкіш — так це Третій Дім. Якби ти бачив пектораль, яку Наугрім зробили для Фінарато… Вона так і зветься: Наугламир. Золота сіточка, розумієш, а на ній — переливаються валінорські самоцвіти. Фінарато в ній — ну просто Мая, Напівбог. І наш Інголемо знає, що вона йому личить, і тим пишається. Звісно, якби таке вдягнув Рудий Майтімо, то з мене сміялися б навіть ворони.

Фіндекано підвів на друга очі. З-під розстебнутої куртки Руссандола блиснуло золото.

— Та сама, — сказав Майтімо, — її не осквернили навіть орки. Це не твоя пектораль у мене на грудях — твоя душа, Нолфінгу. Пам’ятай