Читати книгу - "Знедолені"

— Глянь! — вигукнув Боссюе. — Маріус!

— Бачу, — сказав Курфейрак. — Але озиватися до нього не слід.

— Чому?

— Він дуже заклопотаний.

— Чим?

— Ти хіба не бачиш, який у нього вираз обличчя?

— Який?

— А такий, ніби він когось вистежує.

— Справді, — погодився Боссюе. — Але кого?

— Яку-небудь кицю-дівицю-чепчик-із-квіткою. Адже він закоханий.

— Але я не бачу ніякої ні киці, ні дівиці, ні чепчика з квіткою, — зауважив Боссюе. — Сам поглянь — на вулиці жодної жінки.

Курфейрак придивився і вигукнув:

— Отакої! Він вистежує чоловіка!

І справді, за двадцять кроків перед Маріусом ішов сивобородий чоловік у кашкеті й новому, завеликому для себе рединготі, з-під якого виглядали заляпані багнюкою подерті штани.

Боссюе засміявся.

— Що то за тип, як ти думаєш?

— Звичайно, поет, — відповів Курфейрак. — Поети залюбки хверцюють і в штанях торговців кролячими шкурками, й у рединготах перів Франції.

— Погляньмо, куди прямує Маріус, — запропонував Боссюе.

— Ви просто нахаба, Орле-з-Мо! — вигукнув Курфейрак. — Вистежувати того, хто сам когось вистежує!

Й обидва приятелі повернули назад.

Маріус і справді побачив Жондрета на вулиці Муфетар і вирішив постежити за ним.

Жондрет ішов собі, ні про що не здогадуючись.

Він звернув із вулиці Муфетар і зайшов до однієї з найжалюгідніших халуп на вулиці Грасйоз. Через чверть години він вийшов із тієї халупи й повернувся на вулицю Муфетар. Якийсь час він затримався в крамниці залізних виробів, на розі вулиці П’єр-Ломбар, і вийшов звідти з великим долотом, яке заховав під редингот. Навпроти Малої Дворянської вулиці він звернув ліворуч і швидко дістався до Малої Банкірської. Почало сутеніти, знову пішов сніг. Маріус причаївся за рогом Малої Банкірської й не пішов за Жондретом. І добре зробив, бо, дійшовши до того муру, де Маріус підслухав розмову кудлатого з бородатим, Жондрет обернувся, перевіряючи, чи ніхто не стежить за ним. Потім перескочив через мур і зник.

Маріус подумав, що слід скористатися з відсутності Жондрета й повернутись додому, бо тітка Бюргон, вирушаючи в місто мити посуд, щовечора замикала дім, а він, Маріус, віддав свій ключ інспекторові.

Уже посутеніло, і з-за низького куполу лікарні Сальпетрієр викочувався червоний місяць.

Маріус сягнистими кроками рушив до будинку номер п’ятдесят — п’ятдесят два. Двері були ще відчинені. Він навшпиньки піднявся сходами і попід стіною пробрався коридором до своєї комірчини. Коли Маріус проходив повз одну із незаселених кімнат, двері до яких тітка Бюргон залишала розчиненими навстіж, йому здалося, ніби перед ним промайнули голови чотирьох чоловіків, що стояли нерухомо, тьмяно освітлені присмерковим світлом, яке проникало крізь слухове віконце. Маріус не став придивлятися пильніше, боячись, щоб його не викрили. Йому пощастило нечутно й непомітно дістатися до своєї кімнати. Він повернувся саме вчасно. Через хвилину він почув, що тітка Бюргон вийшла з дому й замкнула двері.

16. Як дзеркало стало Маріусові у великій пригоді

Маріус сів на ліжко. Було десь пів на шосту. Тільки півгодини відокремлювали його від того, що мало відбутися.

Сніг уже не падав. Місяць виринув із туману, і його світло, змішане з відблиском снігу, наповнювало кімнату наче сріблистою імлою.

В барлозі Жондретів світилося. Крізь шпарку в перегородці до кімнати Маріуса проникав промінь, що здавався кривавим. Проте ніхто там начебто не ворушився, не розмовляв і навіть не дихав. Якби не те червонясте світло, можна було б подумати, що за стіною могила.

Маріус обережно зняв чоботи і засунув їх під ліжко.

Збігло кілька хвилин. Маріус почув, як унизу заскрипіли двері, важкі кроки прогупали по сходах і в коридорі, потім клацнула клямка сусідніх дверей. То повернувся Жондрет.

Відразу озвалося кілька голосів. Уся родина була вдома. Вони мовчали за відсутності хазяїна, як ото мовчать у норі вовченята, коли там немає вовчиці.

— Це я, — сказав Жондрет.

— Добривечір, таточку! — заверещали дівчата.

— Ну як? — спитала мати.

— Усе гаразд, — відповів Жондрет. — Але я змерз, як пес, ноги геть закоцюбли. Ага, ти нарядилася! Це добре. Треба, щоб до тебе відчули довіру.

Маріус почув, як на стіл поклали щось важке. Певно, долото, яке купив Жондрет.

— Ви чогось під’їли? — запитав він.

— Атож, — сказала мати. — У мене було три великі картоплини. Ми їх спекли і з’їли із сіллю.

— Добре, — сказав Жондрет. — Завтра я поведу вас обідати. Замовимо качку і все інше. Ви пообідаєте по-королівському, не гірше за Карла Десятого. Усе йде, як по маслу.

І, стишивши, голос, додав:

— Пастку налаштовано. Коти напоготові.

Він ще стишив голос і сказав:

— Поклади це у вогонь.

Маріус почув потріскування вугілля, розворушеного якоюсь залізякою.

— Ти змастила завіси, щоб двері не рипіли? — спитав Жондрет.

— Авжеж, — відповіла мати.

— Стара пішла?

— Пішла.

— Ти певна, що сусіда немає вдома?

— Він як пішов удень, то й не повертався, а в цей час він обідає — ти ж бо знаєш.

— Але перевірити не завадить, — сказав Жондрет. — Дочко, візьми свічку й піди поглянь.

Маріус став навкарачки і нечутно заліз під ліжко.

Тільки-но він скулився там у клубочок, як побачив світло крізь шпарину замка.

— Його немає, тату! — почулося з коридора.

Маріус упізнав голос старшої дочки.

— Ти в кімнаті? — запитав батько.

— Ні, — відповіла дочка. — Але ключ стримить у замку, отже, він вийшов.

— Все одно зайди, — гукнув батько.

Двері відчинились, і Маріус побачив, як зайшла Жондрет-старша зі свічкою в руці. Вона рушила прямо до ліжка. Маріус пережив мить гострої тривоги, але над ліжком висіло на стіні дзеркало, до нього вона й ішла. Зіп’явшись навшпиньки, дівчина пальцями пригладила волосся і стала всміхатися сама собі в дзеркало, наспівуючи то те, то се своїм надтріснутим, замогильним голосом.

А тим часом Маріус тремтів від страху. Йому здавалося неможливим, щоб вона не почула його дихання.

— Чого ти там стовбичиш? — гукнув батько.

— Я заглядаю під ліжко та інші меблі, — відповіла дочка, далі поправляючи собі волосся перед дзеркалом. — Там нема нікого.

— Дурепа! — гарикнув батько. — Іди сюди! Нема чого гаяти час!

– Іду, іду! — кинула дівчина. — Вічно вам бракує часу!

Вона востаннє заглянула в дзеркало і, наспівуючи, вийшла, зачинивши за собою двері.

Через мить Маріус почув тупотіння босих ніг у коридорі і голос Жондрета, який давав останні розпорядження:

— Добре пильнуйте! Одна — з боку застави, друга — від Малої Банкірської. Ні на мить не спускайте з очей двері будинку; як тільки щось помітите — чимдуж сюди! Ключ ви маєте.

Старша дочка пробурчала:

— Стовбичити босими на снігу!

— Завтра у