Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

Коли одна гвинтівка нагрівалася, Саксторф брався до другої. Того, власне, він і взяв їх із собою дві. Стріляв він напрочуд швидко. І ні разу не схибив! Якщо на землі можна когось назвати неминучою людиною, то це Саксторфа. Саме та швидкість справляла найстрашніше враження. Він не давав тубільцям прийти до пам’яті. Отямившись трохи, вони прожогом метнулись у воду, перекидаючи човпи. А Саксторф знай стріляв. На воді метушилися чорні тіла. Кулі раз у раз влучали їх; ні одна не минула марно. Кожен раз я виразно чув, як вони вганялися в живе тіло.

Розпорошившись по воді, дикуни плавом чимдуж бралися до берега, тільки маячіли на воді їхні голови. Я підвівсь і, мов крізь сон, дивився, як ті голови розтинали хвилі і то одна, то друга зникали з поверхні. Кулі сягали на диво далеко. Один дикун доплив до берега, та не встиг ще й на ноги стати, а вже Саксторфова куля наздогнала його. Пречудовий постріл! Двоє дикунів підбігли витягти пораненого з води, — і тих не минула Саксторфова куля.

Я гадав, що побоїще скінчилося. Але знову пролунав постріл. З кают-компанії вискочив тубілець, кинувся до борту, та, не пробігши й половини дороги, гримнув додолу. В кают-компанії, мабуть, повно було тубільців. Я налічив не менше, як двадцять чоловіка. Вони по одному вибігали з каюти і кидались до борту. Проте жоден не врятувався. Мені те видовисько нагадувало полювання на летючу ціль: темне тіло зненацька з’являлося з кают-компанії, лунав постріл — і дикун падав. Ті, хто був унизу, під палубою, не знали, що діялось нагорі. Вони вибігали один по одному, аж поки впав мертвим останній.

Саксторф, перечасувавши трохи, переконався, що небезпека минула, і спустився на палубу.

З усієї команди «Герцогині» зосталися живі тільки ми з Саксторфом. Я був тяжко поранений, а він, коли вже не треба було стріляти, знову зробився такий самий безпорадний, як і завше. За моїми вказівками Саксторф промив мені рани на голові та позашивав їх. Чимала пайка віскі підживила мене, і я міг сяк-так братися до роботи. Ми могли покладатись лише на себе самих. Усіх наших побито. Саксторф пробував розпустити вітрила, а я йому допомагав. І він знову показав свою незугарність та нетямущість — не міг підняти їх ані на палець. І коли я, зомлівши, впав, нам, здавалося, не світила вже ніяка надія.

Прийшовши до пам’яті, я побачив, що Саксторф, зовсім безпорадний, сидить на поруччях, чекаючи на мої накази.

Я звелів йому оглянути поранених, чи не знайдеться поміж ними придатних бодай до якоїсь роботи. Він оді брав шістьох. Пам’ятаю, в одного була перебита нога, зате руки, як казав Саксторф, цілі. Я лежав у холодку, одганяючи мухи та даючи вказівки Саксторфові, а він поряд-купав своею недобитою залогою. Далебі, він примушував бідолашних дикунів натягати чи не кожного мотузка, поки вони не трапили нарешті на фали. Один тубілець, перебираючи мотузки, нараз упав мертвий, випустивши кінець із рук. Саксторф налупив решту і звелів їм працювати далі. Коли грот і фок були поставлені, я наказав йому підняти кітву. З великими труднощами допхався я до стерна, — думав якось керувати судном. Не розумію, як воно сталося, але Саксторф, замість підняти кітву, спустив і другу, і ми ще певніше об’якорилися.

Нарешті він якось таки витяг обидві кітви і поставив стаксель та клівер. Шхуна рушила з місця.

Моторошно було поглянути на нашу палубу. Скрізь покотом лежали дикуни: одні були мертві, інші конали. Вони понабивалися в усі кутки, навіть поналазили до кают-компанії, шукаючи там собі схованки. Я звелів Сакстор-фові та його цвинтарній команді поскидати мерців у море; вони пошпурляли і мертвих, і тих, що конали. Акули добре тоді поживилися. Звісно, і наших чотирьох матросів ми теж викинули в море, тільки голови їхні все-таки поскладали в мішок з тягарем, щоб їх часом не прибило до берега та щоб не попали вони до рук дикунам.

П’ятьох наших бранців я гадав використати замість матросів, але вони інше надумали: вибравши нагоду, вискочили за облавок. Саксторф двох забив, коли вони ще летіли в повітрі; не втекли б кулі й ті три, що вже були у воді, та я спинив його. Мені остогидло те душогубство; крім того, як-не-як, вони все ж допомогли зрушити нам шхуну з місця. Та моє милосердя ні до чого не придалося: акули пожерли їх усіх.

Коли ми вийшли у вільне море, в мене почалося ніби запалення мозку, і «Герцогиня» три тижні лежала в дрейфі, аж поки я оклигав. Врешті ми якось допхалися до Сіднея. А дикуни з Малу запам’ятають на віки вічні, що з білою людиною краще не заводитися. Саксторф став для них паче втіленням тієї неминучої білої людини.

Чарлі Робертс спроквола свиснув і сказав:

— Та певне, що так. Ну, а що далі сталося з Саксторфом?

— Він узявся полювати на котиків і став славетним мисливцем. Шість років плавав він на різних шхунах із Вікторії та Сан-Франціско. На сьомому році ту шхуну, де він служив, захопив російський крейсер у Берінговому морі. Кажуть, цілу команду заслано до Сибіру на солоницю. У кожному разі, я вже про нього не чув.

— Нести в світ цивілізацію… — промурмотів Робертс. — Цивілізацію… За таке варто й випити. Хтось же має це робити… Тобто нести в світ цивілізацію.

Капітан Вудворд помацав близну на лисині.

— Свою пайку роботи я вже виконав, — промовив він. — Сорок літ такого життя… Це мій останній рейс. А тоді я вернуся додому на спочинок.

— Закладаюся, — вигукнув Робертс, — що ви помрете біля стерна, а не вдома, на ліжку! Хто програє, той ставить по чарці.

Капітан Вудворд залюбки пішов у заклад. Одначе я особисто думаю, що виграє Чарлі Робертс.

МАККОЇВ НАЩАДОК

Шхуна «Піренеї», тяжко навантажена пшеницею, ліниво погойдувалася на хвилях, глибоко осівши в воду своїми залізними бортами, і прибульцеві легко було вибратися на неї з маленького човника. Коли він уже зміг зазирнути за поруччя, то йому здалося, що палубу вкриває прозорий, ледве помітний серпанок. Це радше скидалося на облуду: немов якась плівка заступила йому очі. Він відчув бажаним відсунути її, і йому промайнула думка,