Читати книгу - "Мартін Іден"

Мартін упевнився, що Лізі поставила правильний діагноз. Фізично він справді був цілком здоровий. Щось не гаразд було в нього з головою, і порятунку треба було шукати тільки в південних морях. Але все лихо в тому, що перед самим відплиттям у нього пропала охота кудись їхати. Чари південних морів вабили його не більше, ніж буржуазна цивілізація. Думка про від'їзд уже не тішила його, а готування в дорогу страшенно стомлювало. Краще б уже бути на пароплаві й ні про що не думати.

Останній день був для Мартіна тяжкою карою. Прочитавши в ранковій газеті про його від'їзд, прийшли прощатися Бернард Хігінботем з Гертрудою та дітлахами, а також Герман фон Шмідт з Марієн. Потім треба було закінчити всякі справи, сплатити рахунки і витримати облогу репортерів. З Лізі Конолі він попрощався похапцем біля входу до вечірньої школи. У себе в номері Мартін застав Джо, який цілий день метушився, налагоджуючи роботу в пральні, і не міг прийти раніше. Це переповнило чашу його терпіння, але, міцно вчепившися в бильця крісла, Мартін змусив себе півгодини слухати приятеля.

— Май на увазі, Джо, — сказав він, — що ніхто силоміць не прив'язує тебе до пральні. Ти в першу-ліпшу мить можеш продати її і пустити гроші на вітер. Коли вона тобі набридне і тебе знов потягне у мандри, кидай усе до дідька. Живи так, як тобі хочеться.

Джо похитав головою.

— Ні, дякую красненько. Мандри — чудова річ, але якби ще дівчата. Тут уже нічого не вдію, бабієм уродився. Не можу без них жити, а коли блукаєш, то вже мусиш терпіти. Ото, бува, проходиш повз якийсь будинок, а там музика, танці, сміх жіночий, білі сукні, веселі обличчя у вікнах — ех! Скажу тобі, що такі хвилини — то чиста мука! Я страх як люблю танці, гулянки, місячні ночі й усе таке. Це непогано — мати власну пральню, гарну одежину, гріш у кишені. Я вже нагледів собі вчора одну кралю — така, що коли б моя воля, то недовго й до шлюбу. Як згадаю, аж душа співає. Сама вродлива, очі — лагідні, голос такий ніжний, що куди там! Б'юсь об заклад, що буде моя. Слухай, а чом ти не оженишся? З такими грішми можна взяти найкращу дівчину в світі.

Мартін тільки посміхнувся. Йому було дивно, що комусь може закортіти одружитися. Цього він ніяк не міг зрозуміти.

Уже стоячи на палубі «Маріпози», він побачив Лізі Конолі, що ховалася серед натовпу на пристані. «Візьми її з собою, — стрілила йому думка. — Так легко зробити добре діло. Вона буде безмірно щаслива». На хвилину Мартін відчув спокусу, але одразу ж і вжахнувся. Його втомлена душа протестувала. Він відійшов од борту й пробурмотів: «Ні, чоловіче, ти хворий, занадто хворий».

Він сховався в каюту і сидів там, поки пароплав не вийшов у відкрите море. За сніданком йому дали почесне місце праворуч од капітана, і невдовзі він упевнився, що на судні його мають за поважну персону. Але ніколи ще жодна знаменитість так не розчаровувала публіки. Цілий день Мартін лежав у шезлонгу на палубі, дрімотно заплющивши очі, а ввечері рано вкладався спати.

На третій день, трохи очунявши від морської хвороби, пасажири повиходили із своїх кают, і що ближче Мартін придивлявся до них, то більшу відразу відчував. А втім, він розумів, що ставиться до них несправедливо. Визнавав, що це люди симпатичні й добрі, але, як і всі буржуа, психічно обмежені й духовно вбогі. Від розмов дорослих, де світилася вся порожнеча їхнього поверхового розуму, його нудило, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія молодших прикро його разила. Вони й хвильки не могли перебути спокійно — грали в якісь ігри, прогулювались, підбігали до борту й голосними криками вітали дельфінів та летючих риб.

Мартін багато спав. Після сніданку лягав у шезлонг, узявши журнал, якого ніяк не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки стомлювали його. Він дивувався, як це люди без кінця знаходять про що писати, і, дивуючись, починав дрімати. Коли гонг кликав до столу, він сердився, що його розбудили. Прокидатися було так неприємно.

Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і матроси змінилися від тієї пори, як він сам був один із них. У нього не знайшлося нічого спільного з цими грубими й тупими істотами. Він був у розпачі. Нагорі самим Мартіном Іденом ніхто не цікавився, а вернутися вниз, до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він уже не міг. Просто вони йому були ні до чого. З ними йому було так само важко, як і з тупими джентльменами та галасливою молоддю першого класу.

Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.

Мартін ніколи ще не їхав на пароплаві у першому класі. Давніше він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі дні, вилізши залізною драбиною із задушної ями, він часто бачив пасажирів у легких білих вбраннях, людей, які нічого не робили, тільки розважалися під тентом, що боронив їх від сонця й вітру, а запобіглива обслуга силкувалася виконувати найменші їхні примхи. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то чистий рай. А тепер, сам опинившись в осередді цього світу, найповажніший пасажир на судні, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад, до бака та кочегарки, й марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старий пропав для нього навіки.

Мартін намагався розворушитися, знайти щось таке, що б його зацікавило. Якось заглянув до боцманського кубрика і за хвилину вже хотів звідти втікати. Тоді розбалакався з помічником механіка, освіченим чоловіком, який одразу ж заходився агітувати його за соціалізм і тицьнув йому в руку цілий оберемок листівок та брошур. Мартін слухав, як той викладає основи рабської моралі, і мляво думав про свою власну ніцшеанську філософію. Зрештою, чого вона варта? Він згадав одне з безглуздих тверджень Ніцше, в якому цей шаленець висловив сумнів щодо існування істини. Але хто знає? Може, Ніцше й мав рацію.

Може, й справді істини немає ні в чому, і навіть у самій істині. Але мозок у Мартіна швидко втомився, він волів повернутися до шезлонга й подрімати.

Та