Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Що ж буде вранці? — обережно спитав з мішка пан Оврам.

— На добраніч! — не відповівши на тривожне запитання, чемно попрощалась циганка.

— Постривай! — заволав пан Оврам.

— Тихше-но! — спинилась Мар’яна. — Хтось там іде.

— Не кидай мене! — стиха зойкнув Оврам Роздобудько. — Коли то мирославці, ти їм скажи: в мішку, мовляв, щось потрібне повісили. Щоб тільки не торкались вони до мене, щоб не мацали… скажи що-небудь!

— Я їм скажу: в Мирославі дзвони знімають же? На гармати? От у мішку й повішено дзвона. Ніхто й не займе: кому ж посеред ночі скортить дзвонити! Чи не так?

— А так… — непевно й зовсім уже тихо озвався пан Оврам.

— Тільки ви, пане мій… коли хто зачепить все-таки, озивайтесь, як і належить дзвонові.

— Як же воно?

— Раз товсто: бам! Удруге тонко: дзінь! Ось так!.. — і циганочка потиху проспівала оті «бам» та «дзінь» і нараз принишкла, бо під самісіньке вікно підступила нічна дівоча сторожа разом з Козаком Мамаєм.

— Чого ти тут? — спитав у Мар’яни Мамай.

— Балакаємо з панночкою, — невинним голоском відповіла ворожка, кивнувши на вікно.

— Еге ж, зі мною, — озвалася з кімнати Подолянка.

— А що це повішено в мішку? Собаку?

— Дзвони, — відповіла ворожка.

— Чи ж добрий мають голос? — поспитав Мамай.

— Два голоси: товстий і тонкий.

— А ось я спробую, — сказав Мамай і оперіщив палюгою по мішку.

— Бам! — озвався з басý пан Роздобудько.

Мамай оперіщив удруге.

— Дзінь! — тоненьким голоском задзвенів шляхтич.

А потім знову:

— Бам!

І ще раз:

— Дзінь!

Досхочу надзвонившись, Козак Мамай подався з дівочою сторожею далі, і аж тут тільки пан Роздобудько заверещав, як півтора чорта, та й то не дуже голосно.

— Гей, ти там, відьмо циганська! — стиха покликав шукайло.

Та ніхто не озвався.

Мар’яна вже зникла з саду.

24

— Іди вже собі геть! — так само тихо, не забуваючи про чуйні вуха пана Роздобудька, благала, пручаючись, Подоляночка, але вирватись з Михайликових лабетів не могла, хоч і була дівкою, нівроку їй, міцненькою. — Пус-с-с-с-сти! — скаженіючи, сичала вона.

— Ти попроси як слід, — лагідно запропонував Михайлик.

— Будь ласка! — знемагаючи від палючого й досі не відомого їй шалу, попросила панна.

— Навіщо ж так сердито! — з докором мовив Михайлик і в простодушнім зніяковінні додав: — Я ж — боязкий! — і знову ненароком цмокнув неторкану дівку біля вуха. — Та я ж — несміливий… це всі знають! — і він тицьнув їй невмілими, а солодкими й гарячими губами в підборіддя, бо в губи зопалу не вцілив, що й поправив на другий раз, не гаючись.

— Очі видряпаю! — знемагаючи, прошепотіла панна.

Але Михайлик, влучивши на цей раз у губи, затулив їй рота поцілунком і вже й не відтуляв — хвилину? годину? рік? — бо макітрилося в голові, все закружляло й заверетенилось, бо ж плин часу зненацька зупинився, а коли не стало подиху, не стало серця, він, одірвавшись на мить, почув неначе здалеку благання в її голосі:

— Іди собі!

Михайлик промовчав.

— Іди, Кохайлику! — сказала панночка, вже чомусь лютуючи більше на себе, ніж на коваля.

Михайлик стрепенувся.

— Навіщо ж так суворо? — спитав він. — Ти попроси як треба!

І ждав.

— Прошу! — ледве чутно вимовила нарешті панна Ярина.

— Не так, — невблаганно відмовив Михайлик-Кохайлик.

— Дуже прошу, — ще тихше сказала Кармела-Ярина. — Благаю!

— Ще не так.

— Молю тебе!

І вона його поцілувала.

25

Він потім навіть згадати не міг, простодушний ковалисько, як спритно й тихо спустився по стіні, мало не зачепивши Оврама Роздобудька, що його вже, видно, тнули крізь товстенний лантух комарі, бо мішок дрібно дрижав, стогнав і скавулів.

Він і сам не тямив, наш Кохайлик, як, незбагненним дивом не сполохавши собак і не збудивши зледащілих вартових, опинився по той бік паркана, котрий оточував старий архієрейський садок, коли зіткнувся раптом ніс до носа з циганкою Мар’яною, гарненькою ворожбиточкою, що при зустрічах з нею ковалеві всякий раз чомусь ставало моторошно.

— Куди поспішаєш, лебедику? — з притиском спитала вона.

— Тебе шукаю, — відмовив хлопець, і не було в цій відповіді ні рісочки брехні, бо ж і справді цілий день його не облишало бажання знайти премилу чаклунку й подякувати за все добре, що вона йому наворожила. — Тебе шукаю! — ще певніше повторив Михайлик і поліз до кишені.

Витягши разок дорогого намиста, почепив на шию циганочці, і місяць, загравши в перлинах, кинув сяйво на лице, заграв у зіницях, і дівчинка стала ще краща, а якісь тривожні молоточки застукали в скронях, і серце закалатало перед тією дикою й знадливою красою, аж хлопець одсахнувся од циганки: після всього, що сталося зараз у домі владики, його самого це бурхання крові тільки злякало й засмутило, хоч і не було в тім парубоцькім збентеженні грішного збурення плоті, а схвилювала хлопця лиш незборима сила дівочої краси.

— Ну, — мовила циганка, — от ти й розбагатів.

— Розбагатів… — і він забрязкав червінчиками в новому кармані.

— Кишенею розбагатів?

— І серцем, квіточко.

— Це з тобою сталося ще до мого ворожіння: коли я нині тебе вперше побачила… там, на базарі… ти вже летів!

— Летів… — покірливо кивнув Михайлик, але більше не сказав нічого, а тільки дивився на циганочку. Потім сумовито мовив: — Яка ти гарна…

— Та й що? — так само сумно зітхнула Мар’яна. І раптом попросила: — Поцілуй мене!

— Я… ще не вмію! — рішуче відмовив хлопець.

— Знаю, — посміхнулась циганочка. — Чула!

— Що ж ти чула? — спалахнув Михайлик.

— Те й чула: що ти ще не навчився цілуватись! — із глузливим журом прошепотіла вона. — Твої цілунки лящали з покоїв панни Подолянки — на цілі гони, мій братику гіркий…

— Мар’яно! — спалахнув, мов у горнилі підкова, коваль.

— Так голосно цілуються лиш ті, хто ще того й не вміє! — і сумно спитала: — Це вперше ж, мабуть, братику?

— А вперше, — признався хлопець.

Мар’яна похнюпилась.

— Слухай, соколе! — раптом сказала вона. — Я рада за мою панну Подолянку! Бо ж я за неї ладна… пролити кров: і свою, і чужу. За неї… А тепер і за тебе!

Мар’яна говорила на циганський кшталт — прудко й похапливо, а граничне збентеження ще більше шматувало бистру мову, слово налізало на слово, наче пекли вони серце, ніби летючі птахи-слова поривались на волю з тісної клітини грудей,