Читати книгу - "Лазарит"

А другою короля потурбувала його дружина. Річард аж здивувався, знаючи її сором’язливість і делікатність.

– Королю, чоловіче мій! – Беренгарія вклонилася так низько, що її каштанові, обтяжені низками перлів коси майже ледь не торкнулися до килимів. – Я не зможу заснути, не переказавши вам покірне прохання його святості патріарха Єрусалимського Іраклія. Він хворий, не може рухатися, але благає вас неодмінно його відвідати.

Річард знав: тільки коли йдеться про стражденних, королева здатна виявити несподівану твердість і наполегливість. Ще вчора до нього приходив посильний від патріарха, але через бенкет король не прийняв запрошення.

– Добре, моя пані, – він лагідно опустив руку на схилену голівку дружини. – Обіцяю завтра ж навідати його святість.

Проте до ранку про обіцяне забулося, і Річард знову вирушив із графом Шампанським у табір, щоб простежити за виконанням його розпоряджень. Майстри і механіки вже почали встановлювати стінобитні машини уздовж мурів: одну велику балісту повинні були розташувати навпроти воріт Госпітальєрів, другу – навпроти вежі Святого Антонія, а третю – безпосередньо в таборі короля Ґвідо, навпроти брами Святого Миколая. Саме там, на думку Річарда, була найуразливіша частина муру, та й рів тут мілкіший – засипати його, щоб підвезти упритул до стіни облогову вежу, можна було б з меншими втратами й значно швидше. Креслення облогової вежі вже робив учений Г’юберт, єпископ Солсберійський.

Король був задоволений. Засмучувало його лише одне – бойовий дух воїнів, які майже два роки провели в таборі під Акрою.

У свої тридцять три роки Річард устиг здійснити чимало походів і кампаній, але ще ніколи не бачив, щоб табір було розбито так необдумано, за таких жахливих умов і в моторошній брудоті. Сморід прокислої юшки, гнилої риби, кізяків та людських нечистот, диму, поту й гнилих покидьків, здавалося, йде аж до неба. Мухи хмарами літали над кухнями, лавками маркітантів і помийними ямами. І якщо короля тішили воїни, які зібралися на службу Божу під навісом із похідним вівтарем, то водночас він бачив і намети, набиті хвойдами упереміж із п’яними лицарями та простими латниками.

Ці продажні дівки неминуче з’являються в усіх військових таборах, як щури в підвалах, і на це немає ради. Та, крім шльондр, у таборі було дуже багато жінок із дітьми – так званих «солдатських дружин». Вони живуть зі своїм обранцем, кохаються, народжують йому дітей, перуть, готують їжу, виводять бліх і вошей у наметі. Але якщо так званий чоловік гине, безрадісне життя цих жінок перетворюється на справжнісіньке пекло. Вони або переходять до іншого вояка, якому начхати на чужих дітисьок, або поповнюють лави тих, хто продає своє тіло абикому.

Крім цих нещасних, Річард помітив і вельми ошатних дівуль, які припливли сюди торгувати своїми принадами з усього Середземноморського узбережжя. Декотрі з них походжали табором, мало не обнімаючись із паладинами, що поклали на себе хрест. Король ужахнувся: у Мессіні він наважився на величезне приниження – дав шмагати себе різками задля того, щоб напередодні Священної війни йому відпустили гріхи. А ці солдати воїнства Христового блудять мало не привселюдно! Як же Господь може дарувати їм перемогу, коли вони самі втілюють усемогутність сатани?

Не всі, звісно, тут були п’яні й розбещені. Він бачив воїнів, які наполегливо вдосконалювали майстерність бою, управлялися у стрілянні з лука, тренувалися, їздячи верхи. Однак ці, найвідданіші й вірні, переважно були схожими на голоштаньків. Але ж сюди, під Акру, з Європи їхали переважно заможні лицарі. Пам’ятаючи уроки перших хрестових походів, сюди не кликали бідоту, щоб вона не обтяжувала військової скарбниці і не гинула від виснаження та голоду. Якщо в загін і брали бідняка, то лише тоді, коли очільник переконувався в його бойовому досвіді й міг заплатити за обладунки та зброю новачка.

Усе ж довкола було повнісінько солдатів, брудних, убраних у дрантя, у пом’ятих шоломах та іржавих кольчугах. І це незважаючи на те, що в таборі десятки кузень, майстерень і лавок, що торгували зброєю!

Щодо різноманітних крамниць, то тут їх виявилося навіть більше, ніж Річард міг уявити. Вірменські купці з Кілікії, грецькі, італійські, мусульманські торгаші – часом королю здавалося, що він не у військовому таборі, а на ярмарку десь у Руані чи в Лімасолі: довкруги не вгавали зазивання і крамарів, і міняйл. Однак були тут і якісь дивні шатра, в яких панувала підозріла тиша. Спочатку Річард вирішив, що це шпитальні намети, але Генріх, перш ніж відповісти на питання про те, хто в них живе, дивно поглянув на свого короля, немов вагаючись – казати чи ні.

– Діку, річ у тому, що в таборі чимало торгівців опіумом. Лікарі купують його, щоб полегшити страждання поранених і тих, хто помирає. Та серед хрестоносців є й такі, хто дуже швидко входить у смак і вже не може жити без цієї дурійки. Опіум спричиняє марення, дарує забуття. Правда, потім любителі солодких видінь страждають, бо їм ламає кості, і вони готові продати все разом із безсмертною душею, тільки б їм дали «райського зілля».

Річард був вражений. Його вуста стиснулися в пряму лінію, очі звузилися.

Обурення рвалося назовні, коли король зауважив, що початі зранку роботи з будування стінобитних машин із невідомих причин припинилися. Так, було спекотно, у повітрі – купа куряви, але ж він звелів накрити майданчик полотняними дашками, за його наказом сюди підвозили чисту джерельну воду, а неподалік виднілися чани з річковою водою, за допомогою котрої робітники могли будь-якої миті освіжитися. Та все ж робота стояла, а люди порозходилися або зібралися купками, точачи ляси в тіні.

– Побий вас сила Божа! – заревів король, зриваючи тюрбан. Хвиля пречудового золотавого волосся впала йому на плечі.

Це лев’яче ревище чути було далеко. Багато хто скочив із місця, вирячившись на нього, дехто позадкував, низько вклоняючись, упізнавши короля.

Єпископ Г’юберт поквапився до Річарда з кресленнями, але король лише мигцем поглянув на пергамент. Г’юберт почав виправдовуватися: задуха, втома, бракує вправних людей. Найняті королем Філіпом теслі взагалі відмовилися працювати, посилаючись на заборону свого повелителя брати участь у побудові англійських веж для облоги.

– То ви зібралися до другого пришестя стовбеніти моїм коштом під мурами Акри? – гримів Річард.

Раптом він придумав, як налагодити роботу.

– Скільки вам платить король Філіп за послуги? – Річард обернувся до присутніх. – Два повновартісні безанти на тиждень? Що ж, присягаюся славними іменами своїх пращурів, я платитиму вам чотири! І це стосується кожного охочого вступити в мої загони. Я платитиму щотижня,