Читати книгу - "Апостол черні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пані Цезаревич оповіла їй, як вона ходила з проханням спасти свого сина грошовою позичкою і як Юліянові не лишається нічого іншого, крім виїзду до Америки, чого вона не переживе.
Дора кинула поводи коневі на шию, щоб сам вернувся на економію, і сама пішла пішки. Дома кинулася у вогкій одежі на канапу, підсуваючи руки під голову, заплющила очі. Великі сльози котилися з її очей, а вона лежала непорушно, сама не знала, як довго.
*
Юліян, вернувшись від Альбінського, чекав дома три дні, але чому — сам не знав. Міг би був так само вже і на другий день від’їхати, знаючи, що і так не може прийняти поданих йому умов. Тільки неописана туга тримала його ще на місці. Коли вернувся з лісу, витягнув із кишені бравнінґ і поставив його на столі. Його очі спочили на зброї. Ні, ні, хоч яке його становище безнадійне, тут, де жила його мама, він цього не зробить, хоч би і не виїхав за море. Батько залишив її та наймолодшу сестру на нього. Його смерть вбила би маму, бо її здоров’я і так павутинне. Стояв і роздумував, аж почув, як двері ледве чутно відчинилися. Шелест примусив його оглянутися.
— Дора!.. пані Вальде, ви…?
Вона не відповіла, а поглянула на нього великими очима.
— Чи ви до Оксани? Вона, мабуть, ще не вернулась зі школи. Я не знаю…
— Ні, Юліяне, я приходжу до тебе.
— До мене?
— Так. Я прийшла тебе просити, щоб ви… ти не виїздив до Америки, для добра твоєї мами і мого. Не роби цього!
— Ти просиш мене не виїжджати, а проте повірила дідові, що я лише для маєтку старався за тебе. І подякувала йому за це.
Ледве замітний болісний усміх заблукався на її устах.
— Юліяне, дідо боровся проти тебе і закрився моєю особою. Я повторяю ще раз, що прийшла тебе просити, щоб ти не їхав за море, — і зробила рух, якби хотіла піти, але він станув на її дорозі.
— Говорити тобі про свою любов, коли, може, дідо переконав тебе, що мені не можна вірити?
— Пусте, переконував, чи ні, — відповіла нервово, — але знай, що твоя мама була по обіді в мого діда, шукала помочі для тебе, щоб ти не мусів виїжджати… ах, Юліяне!
— Жебрала за мене! — крикнув він.
— Вона це з любови для тебе зробила, з розпуки, але він відмовив!
Побачила на столі револьвер, узяла його в руки й оглядала хвилинку.
— То ти недавно стріляв в околиці економії? — спитала.
— Я, Доро, — і відвернув очі.
— Чому?
— Аби, аби… не носити набитого з собою…
Вона глянула ще раз на нього, зморщивши брови.
— А є ще який набій?
Він відобрав рішучим рухом зброю з її рук і поставив нагору на шафу.
— Так, є ще один.
— То треба його вибрати або вистрілити.
Він усміхнувся.
— Дай спокій. Краще сідай, я щасливий, що тебе бачу.
— Я не прийшла сидіти, дай револьвер.
— Мужчині, може, дав би, але тобі не дам.
— Гадаєш, я не вмію з такими річами обходитися? Егон мене вчив. І він був військовий.
Юліян не послухав. Узяв її руку і підніс до уст.
— Пані Доро Вальде! Я не знаю, чи ми ще побачимося. Я мучився тугою і думкою, що поїду, не побачивши вас більше. Це було б страшне для мене. Доро! Доро! — вирвалися йому слова з уст.
— Побачиш мене ще, Юліяне, — відповіла несміливо, — по моїй розмові з дідом.
— Твій труд ледве чи буде успішний.
— Вірю, що буде. Я вже знайшла свій шлях, хіба… — і тут урвала.
— Що ти хочеш зробити, Доро?
— Не бійся. Нічого такого, що не було би гідне української жінки і… нареченої офіцера.
Він узяв її обі руки, притиснув до грудей, але уст її не смів у тій хвилині торкнутись. Хтось отворив у сінях тихенько двері і опинився на порозі.
— Це тета Оля по мене, — і, обернувшись до тети, що бачила всю сцену: — Я не могла інакше, тето. Перекажіть дідуневі, що ви бачили, як його внучка з офіцером Юліяном Цезаревичем прощалася.
*
Пізнього вечора того самого дня знявся вітер. Бушував так сильно, що Альбінський казав позачиняти щільно віконниці, бо шум відбирав йому сон. Вранці, відчиняючи їх, Олекса повідомив директора ще у постелі, що одна з тополь над кімнатою, де висіла картина св. Юрія, лежала звалена.
— Не дай Господи в днину таке, бо могла когось убити. Була над корінням усередині до половини спорохнявіла.
Директор устав і виглянув через вікно на вулицю, але тополі вже не було. «Збавлена краса», — подумав.
Ввійшла Дора.
— Можна мені з вами поговорити, дідуню?
— Можна. Ти бачила, що цієї ночі вітер наробив?
— Бачила, була навіть при тім, як її Олекса з синами забирали. Жаль мені за нею. Столітня була, та чого життя не ломить і час не нищить!
— Дідуню, — почала вона нараз іншим тоном, — я прийшла знову просити вас дати мені дозвіл вийти за надпоручника Цезаревича. Я його люблю і він мене любить, а ви допоможіть нам.
Дідо видивився на неї, мов не довіряв її словам.
— Був він тут і згодився на мої умови?
— Ні, не приймає. І я не хотіла б вийти за зрадника…
— А за задовженого офіцера? — питав Альбінський їдко.
— Цим ви мене не відстрашите. Його довги я сплачу.
— А кавція, пані Доро Вальде, кавція?
— Саме я прошу вас за мене її зложити.
— Ти просиш? Чому ж він сам, той герой, не приходить. Чи ти цього в нього не варта?
— Перестаньте, дідуню, глузувати. Коли не можете мого прохання сповнити, що рішає про мою долю, то покиньте цю тактику, бо вона негідна вашого віку. Звідки ви можете знати, чи я буду без нього щаслива?
— Можу знати, Доро, на підставі досвіду. Час лікує всякі почування і розумові дає у вирішуванні найважливіших моментів життя головне слово. А що я прагну твого щастя, то тут мушу запротестувати.
— Це ваше останнє слово, дідуню?
— Найостанніше.
— То знайте, що це і моя остання просьба до вас і що ви колись будете за це відповідати там, — і показала рукою вгору. — Я іду.
Вслід за нею ввійшла до кімнати панна Альбінська.
— Чого хочеш ти, стара Кассандро[132]?
— Нічого, — відповіла спокійно, — крім одного: щоб ви схаменулися і не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Апостол черні», після закриття браузера.