Читати книгу - "Твори. Том 1"

На тьмяно освітлених стінках химерно гойдалися тіні голів з величезними носами і чудернацькими рухами. Часом з’являлась велетенська рука й підносила схожу на вила виделку до рота, що роззявлявся, як паща страховища, коли хто-небудь, трохи повернувшись, підставляв профіль під жовте тремтяче полум’я свічки.

Одразу після вечері Мадлен витягла чоловіка на вулицю, щоб не лишатись у цій темній кімнаті, де гостро тхнуло тютюновим димом та розлитим питвом.

Надворі Жорж сказав:

— Ти вже нудьгуєш.

Вона хотіла була заперечити. Він спитав її.

— Я це добре бачу. Коли хочеш, то ми поїдемо завтра.

— Так. Дуже хочу, — прошепотіла вона.

Вони повільно йшли вперед. Ніжна й глибока темрява теплої ночі була сповнена тихих шелестів, шарудінь і зітхань. Вони простували вузькою стежкою серед височенних дерев, між двома непроглядно-чорними стінами лісу.

Мадлен спитала:

— Де ми?

— У лісі,— відповів Дюруа.

— Він великий?

— Дуже великий, один із найбільших у Франції.

Дух землі, дерев, моху, той свіжий і одвічний запах густого лісу, де соки бруньок змішуються з запліснявілою мертвою травою хащів, дрімав у цій алеї. Підвівши голову, Мадлен побачила між верховіттям зорі; і хоч вітрець не ворушив гілок, вона відчувала навколо себе невиразне тремтіння цього океану листя.

Дивний трепет пройняв її душу і прокотився по тілу, невиразна туга охопила серце. Чому? Вона не розуміла. Але їй здавалося, що вона загубилась, що вона оточена небезпеками, покинута всіма, сама-одна на світі під цим живим тремтливим склепінням.

Вона прошепотіла:

— Мені страшно. Ходімо додому.

— Що ж, ходім.

— І… ми виїдемо до Парижа завтра?

— Так, завтра.

— Завтра вранці?

— Завтра вранці, коли хочеш.

Вони вернулися. Старі вже полягали.

Мадлен спала погано, раз у раз прокидаючись від нових, незвичних для неї сільськіх звуків — криків сови, рохкання свині, замкнутої в хлівці по той бік стіни, від співу півня, що тричі лунав після півночі.

З першим промінням сонця вона встала і швидко зібралася в дорогу.

Коли Дюруа сказав батькам, що він уже має їхати додому, ті були вражені; потім вони зрозуміли, чиє це бажання.

Батько просто спитав:

— Скоро побачимо тебе знову?

— Звичайно. Влітку.

— Ну, добре, коли так.

Стара пробурчала:

— Дивись, щоб тобі потім каятися не довелось.

Дюруа подарував їм двісті франків, щоб притишити їхнє незадоволення; о десятій годині під’їхав візник, по якого посилали хлопця, молоді розцілувались зі старими селянами й рушили в дорогу.

Коли вони спускалися з гори, Дюруа засміявся:

— От бачиш, я ж попереджав тебе. Мені не слід було знайомити тебе з паном і пані Дю Руа де Кантель, моїми батьками.

Мадлен теж засміялась і відповіла:

— Ні, тепер я захоплена! Це славні люди, і я починаю дуже любити їх. Я пришлю їм подарунок з Парижа.

Потім вона прошепотіла:

— Дю Руа де Кантель… Ти побачиш — ніхто не дивуватиметься з наших запрошувальних карток. Ми будемо розповідати, що провели тиждень у маєтку твоїх батьків.

І, пригорнувшись до нього, вона торкнулась губами його вусів.

— Добрий день, Жо!

— Добрий день, Мад! — відповів він і обняв її за стан.

У глибині долини було видно велику річку, яка слалася срібною стрічкою під ранковим сонцем, фабричні димарі, що видихали в небо свої вугляні хмари, і шпилясті дзвіниці, що здіймались над старим містом.

II

 Минуло вже два дні, як подружжя Дю Руа повернулось до Парижа, і журналіст знову став до роботи, чекаючи того часу, коли покине хроніку, щоб остаточно перебрати на себе обов’язки Форестьє і цілком присвятити себе політиці.

Цього вечора він повертався на обід додому, в квартиру свого попередника, з радісним серцем, з палким бажанням пригорнути до серця свою дружину, фізичним чарам і непомітній владі якої він цілком піддався. Коли він минав квіткарку, що стояла на розі вулиці Нотр-Дам-де-Лорет, йому спало на думку купити квітів для Мадлен, і він вибрав величезний букет ще не зовсім розквітлих троянд — цілий сніп ароматних бутонів.

На кожній площадці своїх нових сходів він самовдоволено оглядав себе в дзеркалах, що раз у раз нагадували йому перший прихід у цей будинок.

Він подзвонив, бо забув узяти з собою ключ, і йому відчинив той самий слуга, якого він залишив у себе за порадою дружини.

— Пані повернулась? — спитав Жорж.

— Так, пане.

Проходячи через їдальню, він дуже здивувався, бо помітив на столі три прибори, а піднявши портьєру, яка відділяла їдальню від вітальні, побачив, що Мадлен ставить у вазу на каміні букет троянд, точнісінько такий самий, як у нього. Йому стало прикро, неприємно, немов у нього вкрали його думку і всю втіху, якої він сподівався.

Він спитав, підійшовши:

— Ти, значить, запросила когось?

Вона відповіла, не обертаючись, пораючись коло своїх квітів:

— І так, і ні. Мій давній друг граф де Водрек завжди обідав у нас щопонеділка і прийде сьогодні, як колись.

— Он як! Дуже добре, — прошепотів Дюруа.

Він стояв позад неї з букетом у руці і відчував бажання сховати квіти, кинути їх геть. Проте він усе-таки сказав:

— Дивись, я приніс тобі троянди.

Мадлен обернулась до нього, сяючи усмішкою, і скрикнула:

— Ах, як мило з твого боку, що ти подумав про це!

І вона простягла йому руки та губи з таким щирим, радісним захопленням, що він відразу ж утішився.

Вона взяла квіти, понюхала їх і жваво, немов зраділа дитина, поставила в порожню вазу проти першої. Потім шепнула, милуючись ефектом:

— Яка краса! Тепер у мене весь камін заквітчаний.

І додала переконаним тоном:

— Знаєш, Водрек чарівний, ти одразу заприятелюєш із ним.

Дзвінок повідомив про прихід графа. Він увійшов спокійно, невимушено, немов до себе додому.

Галантно поцілувавши пальці молодої жінки, він обернувся до чоловіка і з щирою приязню подав йому руку, питаючи:

— Як поживаєте, любий Дю Руа?

У нього не було вже його колишнього гордовитого й неприступного вигляду, він поводився люб’язно, виявляючи цим, що становище змінилось. Здивований журналіст теж намагався бути привітним і чемним. Хвилин через п’ять можна було подумати, що вони знайомі і приятелюють уже років із десять.

Тоді Мадлен сказала усміхаючись:

— Залишаю вас удвох. Мені треба навідатись до кухні.

І вона вийшла з кімнати під пильними поглядами обох чоловіків.

Коли вона повернулась, вони вже розмовляли про нову п’єсу, і думки їхні так збігалися, що в очах збуджувалась якась раптова приязнь, породжувана цією абсолютною єдністю поглядів.