Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Зустріч із ним я призначив на П'яцца Венеція, навпроти монументального монумента королю-визволителеві, однак ми з Пат заявилися туди трохи передчасно і через той дощ утекли до великої книгарні Фельтрінеллі на Торре ді Арджентина. Саме там і розшукав нас наш наполегливий керманич Петруччіо, щоправда, вже після того, як ми хапонули останній примірник альбому Етти Сколло «Canta Ro'» — того, де вона співає Розу Балістрері. «Якщо ми вже тут, — сказав Петруччіо, струшуючи із себе навсібіч дощові краплі, ніби єдиний на весь Рим добряга-пес, — то я вам дещо покажу». Йому в цьому відмовляти не можна — хай і в таку негоду.

Навпроти книгарні (це, власне, і є площа Торре Арджентина) він підвів нас до парапету над ще одним заглибленим шматком ще того, давнього, Міста. Воно залягає на кількаметровій глибині під містом сьогоднішнім, але де-не-де раптом виходить назовні і вже не дає про себе забути. Усі ці видимі шматки прастарого Риму (у 44 році до н. е. в ньому налічували мільйон мешканців!) завжди вирізняються двома кольоровими гамами: сірувато-жовтувато-білою — руїн і вічно-зеленою — рослинності. Ми стояли під дощем і дивилися вниз — ну от, ще одна атракція, знову ці поганські храми, їхні уламки, сходи, периметри, знову ці зарості, ця південна зелень. Аж тоді Петруччіо запитав: «Скількох котів ви бачите?». «Жодного», — відповіли ми. «А отам?» — він показав рукою. «Один. Ні, два. Дві, бо це радше кішки. Ні, три. Чотири. Ого, насправді п'ять!». Насправді ми лиш тепер почали їх бачити. Вони позабивалися до всіх можливих прихистків у старих підмурівках, до всіх нірок, дірок і шпарин. Ми стали їх рахувати і робили це страшенно довго, часто збиваючись, але рахунок ішов уже на десятки. «Усього їх тут коло п'ятисот», — сказав Петруччіо і запропонував іти далі. «А в усьому Римі?» — спитав я. «Коло п'яти тисяч», — не змигнув оком Петруччіо і сипонув їм згори цілу жменю чорних бобів.

У давньому Римі такими підгодовували лемурів — нічних мерців, що шастаючи темрявою, затягували необачних живих до себе в могили.

РОДОС, 1996

Грецькі острови підлізли під самі береги Туреччини, забираючи в останньої всі її територіальні води. Острів Родос проник під саму що не є турецьку материкову підчеревину і — таке враження — намагається її залоскотати. Місто Родос на острові Родос є найпівнічнішим острівним виступом, себто знаряддям цього лоскотання.

Розташування Родоса — це не лише суцільне «між Сходом і Заходом», тут ще й Південь замішаний. З усього цього виникла цілком приголомшлива культурна суміш античності, візантійства, романо-ґотичного хрестоносного окциденту і турецького та арабського орієнтів. Думаю, що й це ще не все. Та ні, я впевнений, що це далеко не все.

Варто принаймні додати пляжі зі скандинавськими жінками. Вони люблять засмагати з голими грудьми і взагалі голими. У найінтимніших місцях як не пук данської соломи, то кущ ісландського моху. Так до Родоса під'єднується ще й Північ зі своїми підтоптаними сніговими королевами.

У цьому чотирикутнику сторін світу почуваєшся його центром, ніби якийсь Великий Маґістр — середина віків, середина земель, середина морів, середземність вод.

САН-ДЖОВАННІ-ВАЛЬДАРНО, 1980-ті

Ця історія не моя, тому я лише приблизно уявляю собі, коли вона відбулася. Мені її розповів старезний Фрід, мій німецький приятель, здоровенний чолов'яга, сильно схожий на етруського фавна. Десь у 1970-х вони з друзями придбали у складчину напіврозвалений кам'яний будинок неподалік від села Камподжаллі, що у свою чергу поблизу Ареццо в Південній Тоскані. За німцями в ті часи таке водилося — купувати руїни чи просто занедбані будівлі у значно дешевшій, але зате значно смачнішій Італії й поступово перетворювати їх на зразково-анархістські комуни. Фрід показав мені дату на вмурованому у стіну його дому камені — 1477, справжнє тобі Кватроченто. Хоч насправді ця споруда може бути і старшою. Якби я був археологом, то неодмінно став би копати на тому самотньому пагорбі і неодмінно щось розкопав би.

Однак тут мені йдеться про Фрідову історію. Ось як вона звучала в його виконанні:

Ґрета, моя тодішня дружина, вирішила покинути мене якраз на Різдво. Вона блискавично скинула до валізи манатки, завела більший з наших драндулетів і рішуче помчала до свого нового друга зі Штарнберґа в околицях Мюнхена. Я залишився з двома нашими синами — старшому йшов дев'ятий, а молодшому шостий. Не можу сказати, що Свята минули в нашому домі якось надто весело. Напередодні Нового року я надумав трохи розважити обидвох малюків і меншим драндулетом вивіз їх до найближчого містечка Сан-Джованні-Вальдарно. Там я винайняв для нас трьох кімнату в такому собі готельчику. Увечері 31 грудня я нагодував їх вечерею в місцевій остарії, це було все, що я зміг для них зробити. Слава Богу, всі діти люблять піццу. Коли ми повернулися до нашої готельної кімнати, молодший відразу ж заснув. І тут за стіною почалося — там хтось із кимось несамовито голосно кохався. Жіночі зойки і ахи свідчили про цілковитий екстаз. Мій старший син дуже злякався і сказав: «Тату, там, здається, хтось помирає. Треба рятувати людину!». Я відповів, що зараз вийду і з'ясую, в чому річ. Можливо, викличу лікаря, а якщо треба — то і священика. Насправді я жахливо розпалився тими звуками. Через нашу з Ґретою кризу я вже давно не мав ніякісінького сексу і почувався безмежно самотнім та зголоднілим. Коли я йшов коридором, ті жіночі любовні голосіння так і пронизували мене всього електричним струмом. Мабуть, у мене була ерекція, не знаю. Спересердя я збіг униз, до готельного бару. Там я, щоб трохи охолонути, бахнув одна по одній три ґраппи і висмалив дві сигарети. Той готель утримувала дуже приємна пара ґеїв — один був місцевий, мешканець Сан-Джованні-Вальдарно, а другий англієць, він заради свого коханого навіть покинув Лондон і дипломатичну кар'єру. Саме він і чергував того вечора в барі та на рецепції. Хоч навіть я за всієї своєї розсіяності зауважив, як йому не терпиться чимшвидше все позачиняти і плигнути в ліжко до свого нареченого. Я не став його затримувати і, дещо утишений ґраппою та нікотином, пішов назад до нашої кімнати. Дорогою я, зізнаюся щиро, зупинився коло сусідніх дверей і з усіх сил припав до них вухом. Я трохи не півроку не спав з жінкою — ти мав би мене зрозуміти. Було схоже на те,