Читати книгу - "Гра в бісер"

нового й надзвичайного. Правила тоді показують той шлях, на якому можна віднайти гармонію і знов добре себе відцентрувати. Невже ви забули про це? — Думаю, що ні, Превелебний. Уся моя службова діяльність у вас перед очима, до того ж ви недавно, коли отримали мого листа, звеліли перевірити і Селище Гри, і мене самого. Ви могли переконатися, що робота робиться, в канцелярії та в Архіві цілковитий лад, і не видно, щоб Magister Ludi був на щось хворий чи мав якісь химери. Саме завдяки тим правилам, з якими ви колись так досконало мене ознайомили, я вистояв і не втратив ні сили, ні витривалості. Але для цього мені треба було великих зусиль, І тепер, на жаль, мені треба не менших зусиль, щоб переконати вас, що я дію так не під впливом настрою, примхи чи забаганки. Пощастить мені переконати вас чи ні, але на одному я наполягаю: ви повинні визнати, що й сам я, і моя діяльність до тієї миті, коли ви востаннє мене перевіряли, не викликали ніяких нарікань і давали Касталії користь. Невже я вимагаю від вас надто багато? В очах у Магістра Александра блиснула ледь глузлива посмішка. — Шановний колего, — сказав він, — ви розмовляєте зі мною так, наче ми приватні особи, що провадять собі невимушену бесіду. Але це тільки ви могли б собі таке дозволити, бо ви тепер справді приватна особа. А моє становище зовсім інше: те, що я думаю і кажу, я кажу не від свого імені, а як глава Ордену, а він має відповідати за кожне слово перед Колегією. Те, що ви тут кажете, не матиме ніяких наслідків; хоч які були б важливі для вас ваші слова, вони, проте, залишаться словами приватної особи, що боронить свої власні інтереси. А я далі перебуваю на посаді, відповідаю за неї, і те, що я сьогодні скажу чи зроблю, може дати певні наслідки. У вашій справі я виступаю від імені Колегії. Зовсім не байдуже, чи Колегія прийме, а може, навіть схвалить ваше тлумачення подій, чи ні. З ваших слів виходить, що ви, хоч виношували свої. окремі плани, до вчорашнього дня були зразковим, бездоганним касталійцем і Магістром, що, хоч ви знали і сумніви, і напади втоми, вам кожного разу щастило впоратися з ними, побороти їх у собі. Припустімо, я повірю вам, але як мені зрозуміти той страхітливий факт, що такий бездоганний, зразковий Магістр, який ще вчора виконував кожне правило, сьогодні раптом став дезертиром? Усетаки мені легше уявити Магістра, в душі якого давно вже відбулася зміна, давно пустила коріння хвороба і який, хоч і досі вважає себе за доброго касталійця, насправді вже хтознавідколи перестав ним бути. А ще я питаю себе: чому, власне, ви так хочете довести, що аж до останнього часу були вірним своїм обов’язкам? Оскільки ви вже зважилися на цей крок, порушили обітницю і стали дезертиром, то вас тепер не повинно хвилювати, що про вас думатимуть у Касталії.

— Дозвольте, Превелебний, як же не повинно хвилювати? — заперечив Кнехт. — Йдеться про мою репутацію і добре ім’я, про пам’ять, яку я тут залишу після себе. А отже, й про те, чи я матиму змогу працювати для Касталії за її межами. Я приїхав сюди не боронити себе, а тим паче не домагатися від Колегії схвалення свого вчинку. Я передбачав, що мої колеги дивитимуться на мене як на людину сумнівну й суперечливу і ладен з цим змиритися. Але я не хочу, щоб мене вважали зрадником чи божевільним, з такою думкою я погодитись не можу. Я вчинив те, що ви мусите засудити, але я вчинив його, бо інакше не міг, бо таке моє призначення, такий мій хрест. Я вірю в нього і добровільно взяв його на себе. Якщо ви цього не можете визнати за мною, то я зазнав поразки і наша розмова була даремною.

— Ми весь час кружляємо навколо того самого, — відповів Александр. — Я мушу, повашому, визнати, що за певних обставин окрема людина має право порушувати закони, в які я вірю і які повинен боронити. Але я не можу одночасно вірити в наш лад і в наше особисте право порушувати цей лад, — прошу вас, не перебивайте мене. Я можу тільки визнати, що ви, як видно з усього, переконані, ніби ваш фатальний крок не позбавлений сенсу і ви маєте право на нього, що ви вбачаєте в ньому своє покликання. Ви ж не сподіваєтесь, що я схвалю ваш вчинок. Але ви домоглися ось чого: я відмовився від своєї попередньої думки повернутії вас в Орден і переконати, щоб ви змінили свій намір. Я не заперечую проти вашого виходу з Ордену й передам Колегії, що ви добровільно відмовилися від своєї посади. Більше я для вас нічого не можу зробити, Йозефе Кнехте.

Магістр Гри в бісер покірно схилив голову. Потім тихо сказав: — Дякую вам, Превелебний. Скриньку я вам уже віддав, а тепер через вас передаю Колегії деякі свої нотатки про те, що робиться у Вальдцелі, а насамперед про репетиторів і про тих небагатьох осіб, що, на мій погляд, можуть бути кандидатами на посаду Магістра.

Він витяг з кишені кілька згорнутих аркушів, поклав їх на стіл і підвівся. Глава Ордену також устав. Кнехт підійшов до нього й сумно, але приязно глянув йому у вічі. Так він дивився довгу хвилину, тоді вклонився й сказав: — Я хотів попросити вас подати мені на прощання руку, а тепер, мабуть, мушу відмовитися від цього бажання. Ви завжди були для мене особливо дорогі, і сьогоднішній день також не змінив моїх почуттів до вас. Прощавайте, любий, шановний друже.

Александр мовчав, лише трохи зблід; якусь мить здавалося, що він хоче підняти руку й подати Кнехтові. Він відчув, що до очей йому підступають сльози, схилив голову, відповів на поклін Кнехта й відпустив його.

Коли двері за Кнехтом зачинились, Александр ще трохи постояв, дослухаючись до його кроків, що поволі віддалялися, а як вони зовсім затихли, як завмер останній звук, почав ходити з кутка в куток по кімнаті. Аж ось знов почулися кроки, і в двері хтось тихо постукав. Зайшов молодий служник і сказав, що якийсь відвідувач хоче поговорити з Магістром.

— Скажи йому, що я зможу прийняти його за годину і що я його прощу говорити коротко, бо мене чекають невідкладні справи. Стривай! Зайди ще до канцелярії і передай старшому секретареві, хай негайно скликає на післязавтра засідання