Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

А ось портрети двох перших з любов’ю витерла вогкою ганчіркою, вставила у старовинні позолочені рами і вивісила на видному місці в хаті. Коли нові-старі вожді зручно вмостилися на стіні, баба Фіскарошка виструнчилась перед Міклошом Горті, різко скинула вперед руку і гаркнула чомусь по-російськи: «Готова к труду й обороне!».

Не встигла старенька нарадуватися новим фюрерам, як на дворі загупало, хатою заструсило і, ледь поміщаючись у дверях, в кімнату, наче у переповнений автобус, втиснулась Пірошка-нейні — дідова молодша сестра. Насправді її звали Іриною, але відколи вийшла заміж в угорське село Баркасово, одразу перейменувалась у Пірошку, що по-українськи означає «Червона шапочка». Звісно, Червоній шапочці до Пірошки було, як бідній польовій мишці до гори Ловачки. Нагадувала дідова сестричка гриб-порохнявку із доісторичних часів, чи, принаймні, коровиську на останньому місяці тільності. До того ж Пірошка була червонощокаста, з грубим і протяжним, як у бугая, голосищем. Однак, у противагу своїй безмірній тілесній масі, дідова сестра була надто рухливою, швидкою на бесіду, а ще й генераторкою усяких ідей, особливо безглуздих. Кілька років тому Пірошка втовкла собі у голову, що дідо Соломон винен їй частку батьківського майна.

— Відріж собі шмат хати, вирви кілька дерев, начерпай води із колодязя, звали все на плечі та й неси у Баркасово — ти, нівроку, ще подужаєш, — порадив мудро дід Соломон.

Проте Пірошка від такої майнової долі навідріз відмовилась — вона зажадала виплату грошима.

— Щас… Зачим слово, то й готово, — радісно розвів руками дід. — Сяду на свої яйця, заквочу і висиджу тобі золоті талярі.

Проте Пірошка була невгамовною: майже кожного тижня валяндалась із Баркасова до нас на Небесі і виплакувала свою майнову долю. При цьому з’їдала все, що було у горшках, і випивала до краплини гірке, кисле і солодке… Баба із жахом підрахувала: коли Пірошка і далі з такою любов’ю навідуватиме нас, пожираючи їстівні припаси, нам одразу треба спалити все обійстя і чимскоріше тікати в глухі ліси… Адже кожен візит дорогої сестрички нам коштував щонайменше півмайна або ж одного набігу монголо-татарської орди. Однак, як мовлять, Богонько нас милував.

…Якось Пірошка навідалась за ясиром того дня, коли ми відпустили душу із нашої свині. Звісна річ, добра чверть льохи одразу була спожита дорогою гостею… Іншу чвертину розчленували і розклали, щедро засоливши, у горшки. А половину туші віднесли у літню кухоньку і простелили на чисту скатертину на ліжку. Цю половину належало презентувати мукачівській тітці Моргіті: вона свого часу купила поросятко і постійно забезпечувала худібку кормами.

І тут Пірошці-нейні дуркнуло в макітру — залишитись у нас ночувати! Скоро он ніч, а вона, сигінятко, на ноги слабувата, а випила чимало і хтозна-що може статися з бідною родачкою в дорозі. Їй постелили у задній кімнаті, а ми усі з’юрмилися у передній. Вночі бабі Фіскарошці стало нестерпно парко. І було від чого: цілий день тут варилося, топився смалець, парилися гурки… Та й дід Соломон не давав склепити ока: безугавно хропів… не те що хропів, а надривисто деренчав, як трактор, якого весь час намагаються завести, а той люто огризається. Не витерпіла Фіскарошка і тихенько далася на двір у літню кухню. Натужившись, зняла свинську тушу із ліжка і переклала на дерев’яний стіл. Сама ж лягла у постіль і, не знімаючи простирадла, в холодній благодаті заснула щасливо сном праведника.

Тим часом Пірошка-нейні, дочекавшись півночі, коли всі наші спали без задніх ніг, тихенько пробралась через сіни у двір і зайшла у літню кухню. Вона не знала, що на ліжку, замість свинської туші, лежать наші небожатко баба і з цікавістю дивляться дванадцяту серію сну. Не довго думаючи, Пірошка-нейні у потемках згребла бабу у простирадло, закинула за плечі і щодуху кинулась навтьоки. Гадаючи, що за плечима у неї свинська смакота, Пірошка тікала, як бугай, коли зірветься із прив’язі. Із такою радістю, острахом, шаленством і навіженістю, мабуть, мчали в нічній атаці на Берлін руські вояки. І їй-бо, аби тепер, не приведи Божіньку, Пірошці трапився на дорозі німецький танк «Фердінанд», вона б його відкинула і розчавила, як сірникову коробку. Справедливість восторжествувала! Пірошка-нейні, хоч і маленьку, але таки компенсувала частку батьківського майна!

А тим часом «майно» ледь не перетворилось зо страху у лайно. В ту мить, коли Пірошка замість свинської туші згребла Фіскарошку у величезне простирадло і кинула за спину, бабі саме снилось, що падала з груші дідові на голову. Отож, коли нею струснуло, Фіскарошка сприйняла це за належне. Проте, коли Пірошка-нейні почала давати драла і бабою загепало, як на дикому мустангові, Фіскарошка зрозуміла: сон щось затягся, пора би вже й прокидатися. Проте пробудження не зняло, а тільки додало жаху — її хтось запхав у мішок, викрав і тепер шалено тікає. Бабі наразі одняло бесіду! Вона заціпеніла і зо страху, даруйте на слові, попісялася. «Сов’єтська безпека!.. сов’єтська безпека!.. сов’єтська безпека!» — раптом шугануло блискавкою і почало, немов колеса поїзда, ритмічно стугоніти в скронях. Фіскарошка багато начулася, як безпекаші серед ночі забирали людей, і ті більше ніколи не поверталися… Жах ще більше сплеснув під серцем і баба, задихаючись у простирадлі, почала гамселити кулаками викрадача по спині.

Але тому удари, видно, додавали тільки духу — бо тікав викрадач із Фіскарошкою чимдалі, тим дужче. І коли баба вчергове уже попрощалася зі світом білим, злодій враз зупинився, бехнув ношею об землю і, тяжко дихаючи, присів. Баба тихенько висунула голову, вилізла із простирадла… Велетенська постава, схожа на стіг сіна, сиділа спиною до неї і відхекувалась… Баба обережно роззирнулась і зрозуміла: Небесі далеко позаду, а вона на березі Кривуліни: «Майже будуть топити, — знову обпекло думкою. — Це ж точно безпекаші!»

І,