Читати книгу - "Таврований"

В цей час комісара поранило в ногу. Він упав, відчув, як чобіт наповнюється слизистою теплою рідиною.

Він озирнувся на поле і гори. Майнула думка: ось, напевно, і все: настав той час, коли йому доведеться віддати за Батьківщину найдорожче — своє життя.

У пам’яті спливла його зустріч з Володимиром Іллічем у Смольному. Слова Леніна, що мало завоювати революцію. Її ще треба відстояти. Руднєв подумав, що революцію вони відстояли від зовнішнього ворога, але не вберегли від внутрішнього. До влади прийшли мерзотники. Для них поняття Батьківщини, честі і справедливості не існує. Тому так і виходить в країні.

Ці думки промайнули в його голові. Потім крупним планом спливло дороге обличчя коханої дружини, Юрика…

Він зусиллям волі зібрався весь. Дістав ніж. Лежачи потягнувся до чобота, з якого сочилася кров. Спробував розрізати халяву. Від різкого болю знепритомнів.

Маятник його долі в останній раз різко хитнувся і зупинився. Все склалося так, як було зумовлено зверху. Він не відчув холодок металу на своїй скроні. Він не почув пострілів. Він тільки розпластався, обм’як і навічно залишився лежати в горах.

Стояв спекотний ранок. Дорога рясніла темно-червоними плямами крові і темно-зеленими трупами. Горіли машини ворога. Замість туману в низині стелився чорний дим. Тривав жорстокий бій. Він проходив за Його сценарієм, але зовсім не так, як Він запланував. Тому що актори залишилися без режисера. Виховані ним бійці, позбавлені його керівної волі, продовжували шалено битися, але вже без переможної цілісності.

З’єднання розпалося на дві групи. Одна пішла на Ослави Білі, інша — на гору Діл.

Бій, який починався так успішно, міг швидко закінчитися переможним маршем, затягнувся. Тому, що їм ніхто не керував.

Основна група на чолі з Ковпаком рухалася слідом за Бакрадзе, Кульбакою і Бережним. Коли розвідники побачили попереду палаючі автомобілі, мертві тіла партизан і ворожих солдат, які засіяли дорогу і довколишні галявини біля них, командир задумався.

Він не хотів приймати зустрічний бій, хоча з’єднання в нього вже ув’язалася.

Сидір Артемович наказав колоні звертати по пшеничному полю до гори, що підносилася вдалечині в зелені дерев.

— Сидір, — звернувся до нього Базима. — Ми так не планували. Самі розколюємо з’єднання на дві частини.

— Ми не планіровали машини… А шо бачимо, — відповів йому Ковпак.

— Сидір, ми ставимо під удар інших, хто виконує наказ, рухається на Ослави Білі.

Ковпак зупинився. Розстебнув довгий плащ, уперся на палицю, за допомогою якої він пересувався. Дістав кисет з самосадом.

— Я вирішив не втручатися у зустрічний бій.

Ковпак закурив цигарку. Застебнув плащ. Взяв у руки палицю і зашкутильгав поруч з колоною. Він старався провести її через поле до прильоту ворожої авіації.

У рваних чоботях і армійській формі, без кашкета на голові, Григорій Якович повернув неголене обличчя туди, де лунали автоматні черги. Тривав нерівний бій. Він, похитуючись, побрів проти «течії», збираючись знайти добровольців, щоб допомогти партизанам, які вели бій з противником.

Зупинився. Легкий вітерець хитав його з боку в бік. Повз нього йшли такі ж втомлені від недосипання і постійного недоїдання люди. Вони на ходу жували. Хто окраєць хліба, хто — печиво, хто роздирав оселедець, одна жінка долонею забирала з літрової банки варення і відправляла його в рот. Чоловіки жадібно тягли німецькі сигарети.

Бійці трималися з останніх сил. Навіть високий, спортивно складений Федя Карпенко насилу пересував ватяні ноги. Він виймав з кишені маленькі німецькі консерви. Швидко відкривав їх кинджалом. Цим же кинджалом відправляв їх в рот.

— Якович, бери, підкріплюйся, — протягнув він Базимі кілька банок. — А то не побачиш степя.

— Не зараз, — відсторонив той руку командира роти.

— Якщо помирати, то тільки на рівнині, — продовжив Карпенко. — І навіщо ми в ці гори полізли?! Ні доріг, ні мостів, ні комунікацій. Що знищувати?! Кілька вишок нафтових. Варто було заради цього сюди пертися?

Начальник штабу продовжував рухатися проти «течії». Свідомість того, що не так далеко гинуть твої бойові товариші, не давала йому спокою.

А ще Григорія Яковича терзали недобрі передчуття: що з комісаром? Він не знав, де знаходився Руднєв, але здогадувався: Семен Васильович — в передових підрозділах. Він з якихось причин прийняв зустрічний бій.

І тут Базима побачив Радика. Юнак рухався в загальній колоні по пшеничному полю. В кирзових чоботях, з автоматом на грудях. Як і всі стомлений, але тримав твердий крок.

— Радя, ти бачив батька? — Підійшов до нього Базима.

— Недавно, — відповів той. — Спускався вниз, а він рухався з ротами на гору.

Базима взяв Радика і ще декількох добровольців, щоб вийти вперед в сторону Ослав Білих, щоб з’ясувати обстановку і по можливості вдарити по противнику з тилу, з’єднатися з комісаром.

Радик повів групу по знайомій місцевості до батька. Але обстановка там змінювалася. Спішно прибували і відразу займали оборону регулярні частини ворога зі Станіслава, Коломиї та інших населених пунктів.

Базима не став вступати в бій. Він вів групу до своїх, намагаючись з’єднатися з Семеном Васильовичем. Але там, де зовсім недавно перебував комісар, стояли ворожі заслони. Після багаторазових зіткнень з ворогом партизани потрапили в групу Бакрадзе.

Їй довелося вириватися з Ділятина з важкими боями. Коли вона вийшла з міста, Бакрадзе передали наказ Руднєва перейти на височину в сторону від шосе і зайняти села Білі Ослави і Чорні Ослави, дати можливість з’єднанню пройти до цих сіл.