Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

З руїн будинків стікали на тротуар каламутні потоки дощової води, забарвлені в жовтуватий або брунатнуватий колір, а коли я проходив під риштованням, на моє пальто закапало вапно.

Я увійшов до домініканської церкви, сів і спробував молитися. У церкві було темно, і біля сповідалень стояли невеличкі групки людей — чоловіки, жінки й діти. На вівтарі горіли дві свічки, горіли також червона незгасна лампада й малесенькі лампочки у сповідальнях. І хоч я змерз, а пробув у церкві майже цілу годину. Із сповідалень чулося лагідне мурмотання; коли хтось виходив звідти і, затуляючи обличчя руками, йшов до бокового вівтаря, люди підступали ближче. Я побачив розжарені до червоного дротини рефлектора, коли один з патерів, відчинивши двері сповідальні, подивився, скільки ще людей чекало сповіді. На обличчі його відбилося розчарування, бо людей було багато — чоловік дванадцять, він пішов назад до сповідальні, і я почув, що він вимкнув рефлектор. Знов почулося лагідне мурмотання.

Перед моїми очима ще раз промайнули обличчя всіх тих людей, яких я бачив сьогодні після полудня, починаючи з обличчя дівчини в ощадній касі, яка дала мені клаптик клейкого паперу; далі — рожеве обличчя пані з сосисочної; моє власне обличчя з розкритим ротом, в якому зникали шматочки сосиски, і вицвілий берет на голові; з'явилося обличчя Вагнера, потім лагідне й водночас грубувате обличчя служниці Бейземів та обличчя Альфонса Бейзема-молодшого, якому я втокмачував правила дій з дробами; я побачив дівчинку на кухні, де пахло оцтом, а відтак — вокзал у Вінниці, брудний, забитий іржавими тракторами, той вокзал, на якому загинув її батько; побачив матір дівчинки з худим обличчям і великими, майже жовтими очима; побачив Бюклера та іншого шкільного приятеля й червоне обличчя чоловіка, який стояв у пивниці біля автомата. Я підвівся, бо мені стало холодно, біля входу вмочив пальці в чашу з свяченою водою, перехрестився й вийшов на Бейненштрасе. Вступивши до пивниці Бетцнера, я сів за маленький столик неподалік від музичного автомата і зрозумів, що весь час від тієї хвилини, як я взяв з конверта купюру в десять марок, у мене була тільки одна думка про цю маленьку Бетцнерову пивницю. Кинувши свого берета на вішалку, я повернувся до прилавка й гукнув: «Чарку горілки, будь ласка! Велику»,— розстебнув пальто й витяг з кишень піджака кілька десятипфенігових монет. Одну монету я кинув у щілину автомата, натиснув на кнопку, після чого в каналі автомата застрибали срібні кульки, взяв у праву руку чарку горілки, яку приніс мені Бетцнер, і коли одна з кульок проскочила на гральне поле, почув мелодію, що зазвучала від доторку кульки до контактів. Засунувши руку глибше в кишеню, я натрапив на п'ятимаркову монету, про яку майже забув — її позичив мені мій змінник.

Низько схилившись над автоматом, я спостерігав гру срібних кульок і дослухався до їхньої мелодії, і тоді я почув, як Бетцнер тихо сказав якомусь чоловікові біля прилавка:

— Отак і стоятиме, поки в нього не залишиться ні пфеніга в кишені.

Знову й знову перелічую гроші, що їх прислав мені Фред: темно-зелені, світло-зелені та сині папірці, на яких зображено голови селянок, що несуть колоски, повногрудих жінок, які символізують торгівлю чи виноробство, чоловіка, сповитого мантією історичного героя, який тримає в руках колесо та молот і, очевидно, має уособлювати ремесло. Поруч нього — кисловида дівуля, що пригортає до своїх грудей макет банку; біля її ніг — сувій паперу та архітекторський циркуль. Посеред зеленого папірця — гидкий на вигляд мрець, який тримає в правій руці терези й дивиться своїми мертвими очима кудись повз мене. Потворний орнамент облямовує ці коштовні папірці, на кожному ріжку надруковано цифри, що вказують на їхню вартість; на монетах викарбувано дубове листя, колоски, виноградну лозу та схрещені молотки, а на зворотному боці — страхітливе зображення орла, який розпростав свої крила, ладнаючись кудись злетіти й когось завоювати.

Поки я перебираю папірці, сортую їх і розкладаю на купки монети, діти спостерігають за мною. Це місячна платня мого чоловіка, який працює телефоністом в одній церковній уста нові,— триста двадцять марок і вісімдесят три пфеніги. Я відкладаю один папірець для сплати за квартиру, ще один — за електрику та газ і ще — для лікарняної каси, відлічую гроші, які заборгувала пекареві, і пересвідчуюся, що залишилося двісті сорок марок. У Фредовій записці сказано, що він узяв собі десять марок і поверне їх завтра. Але він їх проп'є.

Діти спостерігають за мною; обличчя в них серйозні й спокійні, але я приготувала для них сюрприз: сьогодні я дозволю їм гратися в коридорі. Франке поїхали до наступного тижня на з'їзд католицької спілки жінок. Зелбштейни, що живуть під нами, пробудуть ще два тижні у відпустці, а Гопфів, що наймають сусідню кімнату, відділену від нас туфовою стіною,— Гопфів нема чого питати. Отже, діти можуть гратися в коридорі, а це для них неоціненна розкіш.

— Гроші прислав батько?

Так,— відповіла я.

— Він усе ще хворий?

— Так... Сьогодні ви можете погратися в коридорі, але глядіть, щоб не розбили нічого, та будьте мені обережні з шпалерами.

І я щаслива, що зробила їм радість і водночас звільнилася від них на час суботнього прибирання.

У коридорі все ще тхне