Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

я живу ось уже місяць, але мене весь час пориває братися за непевні справи, витрачати зусилля на те, що, як я сам знаю, не матиме успіху; я міг би попросити грошей у Вагнера, у служниці Бейземів чи в жінки, від якої пахло оцтом, і вони напевно дали б мені хоча б щось, але замість цього я пішов тепер до трамвайної зупинки, сів на одинадцятий номер і, стиснутий промоклими людьми, трясся аж до Накенгейму, відчуваючи, що гарячі сосиски, які я проковтнув замість обіду, підступають мені до горла нудотою. Приїхавши на Накенгейм, я пройшов через парк, повз занедбані кущі, до вілли Бюклера, подзвонив, і його подруга провела мене до вітальні. Коли я увійшов, Бюклер відірвав смужку газети для закладки, згорнув книжку, яку читав, і, силувано всміхаючись, повернувся до мене Він також поста рів, з Дорою живе вже багато років і їхній зв'язок став нудніший за шлюб. Невблаганність, з якою вони стережуть одне одного, надала їхнім обличчям суворості, вони називають одне одного «золотко» й «мишка», сперечаються за гроші й наче прикуті одне до одного ланцюгом.

Увійшовши зі мною до кімнати, Дора так само відірвала смужку від краю газети, заклала її в свою книжку й налила мені чаю. На столі стояв чайник, лежали шоколадні цукерки й коробка сигарет.

— Дуже мило,— сказав Бюклер,— що ти знову з'явився. Хочеш сигарету?

— Хочу, дякую,— відповів я.

Ми мовчки курили. Дора сиділа боком до мене, і щоразу, коли я повертався до неї, очі мої натикалися на її скам'яніле обличчя, на якому, проте, з'являлась усмішка, як тільки ми зустрічалися з нею поглядами. Вони обоє мовчали, і я теж не промовив ні слова. Погасивши сигарету, я раптом порушив тишу:

— Мені потрібні гроші. Може...

Але Бюклер, сміючись, перебив мене, сказавши:

— Виходить, тобі потрібне те, що нам самим потрібно вже давно, я радий допомогти тобі, ти ж знаєш, але грошей...

Я подивився на Дору, й одразу її скам'яніле обличчя розпливлося в усмішці. В куточках її рота залягли гострі складки і мені здалося, що вона затягується сигаретою дужче ніж досі.

— Ви вже вибачте,— промовив я,— але ж ти знаєш...

— Знаю,— сказав він,— нема чого вибачатися, кожен може опинитись у скрутному становищі.

— Тоді не буду вам заважати,— сказав я, підводячись.

— Ти нам зовсім не заважаєш,— відповів він, і з того як раптом пожвавішав його голос, я зрозумів, що він каже це щиро. Дора теж підвелась і, взявши мене за плечі, посадовила на місце; в її очах я прочитав страх: вона злякалася, що я піду. Раптом я зрозумів, що вони й справді раді мене бачити. Дора простягла мені свій портсигар, налила ще склянку чаю і я сів, кинувши берета на стілець. Але ми й далі мовчали, тільки час від часу перемовлялися словом другим, і щоразу, коли я дивився на Дору, її скам'яніле обличчя розпливалося в усмішці, як мені здалося, щирій бо коли я остаточно підвівся й узяв зі стільця берет, то зрозумів що вони боялися лишитись удвох, боялися книжок, сигарет і чаю, боялися вечора, нескінченної нудьги, яку вони звалили на себе, злякавшись у свій час нудьги подружнього життя.

Через півгодини я вже був у іншій частині міста і, стоячи перед дверима квартири свого давнього шкільного приятеля, натискував на кнопку дзвінка. Я не був у нього більше року, коли завіска на малесенькому вічку дверей відсунулась, я помітив, що його білувате гладке обличчя виражало замішання. Та поки він відчиняв двері, його обличчя встигло прибрати іншого виразу. В коридорі, де було повно пари, що пробивалася з дверей ванної, я почув верещання дітей і різкий голос його дружини:

— Хто там?

З півгодини я просидів з ним у обставленій меблями з зеленою оббивкою кімнаті, де пахло камфорою; ми говорили про всяку всячину й курили. Коли він почав згадувати школу, обличчя його ледь-ледь проясніло, а на мене найшла нудьга, і я, випустивши струмінь тютюнового диму прямісінько йому в обличчя, спитав руба:

— Ти можеш позичити мені грошей?

Він анітрохи не здивувався і розповів мені про виплату за радіо, за кухонний буфет, за кушетку та про зимове пальто для жінки, а потім перемінив тему й знову заговорив про школу. Я слухав його, і мене охопило якесь примарне почуття — мені здавалося, наче він розповідає про те, що відбувалося дві тисячі років тому; я уявив собі, як ми поводилися в ті невиразні доісторичні часи: як сварилися з швейцаром, кидали губками в дошку, курили у вбиральнях, і мені здавалося, що то були якісь прадавні курені. Все це було для мене таке чуже й далеке, що я сам злякавсь, підвівся й сказав:

— Ну, тоді пробач...— і попрощався з ним.

Коли ми йшли коридором до дверей, його обличчя знову спохмурніло, а з ванної знову почувся різкий голос жінки, яка щось гукнула йому, я не розчув, що саме; у відповідь він гарикнув кілька слів, що прозвучали приблизно як «облиш, бога ради», і двері за мною зачинилися, а коли, вийшовши на брудні сходи, я обернувся, то помітив, що він відсунув завіску з малесенького вічка й дивиться мені вслід.

Я повільно пішов пішки до міста. Знову замрячило, пахло гнилизною й вогкістю, і на вулицях уже горіли газові ліхтарі. Дорогою я випив у пивниці чарку горілки, спостерігаючи за якимсь чоловіком, що