Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

й економічні), розповів життєписи майже всіх названих уже в цій книжці осіб,— одне слово, виголосив цілу доповідь на півтори години, що досить стомила авт., бо він мало не про все це, хоч і в інший спосіб, був уже поінформований. Мати Лені, батько Лені, молодий архітектор, з яким вона колись їздила в кінці тижня за місто, її брат, двоюрідний брат, мертві душі,— все, геть усе, і авт. здалося, що онуки також слухали його не дуже; уважно. Розповів він і про «одну цілком легальну операцію», не зовсім агресивно, а швидше наполовину обороняючись, майже в стилі високопоставленого добродія,— про земельну ділянку, що її Куртові подарували замість крижма. Це вже зацікавило авт., і він почав слухати уважніше. «Колись,— сказав Гойзер,— як дід пані Груйтен купив її 1870 року в одного селянина, що виселявся звідти, ця земля коштувала десять пфенігів за квадратний метр, і це ще було по-божому, він міг би дістати її і за чотири пфеніги, але вони завжди вдавали з себе великодушних, а дід пані Груйтен був ще й схибнутий, тому заокруглив ціну й замість п'яти тисяч марок виклав дві тисячі талярів, тож земля йому обійшлася по дванадцять пфенігів за квадратний метр. Це наша заслуга, що сьогодні кожен квадратний метр коштує триста п'ятдесят марок, а коли взяти до уваги певні, як я вважаю, скороминущі інфляційні тенденції, то навіть п'ятсот, і це без вартості будівель, які напевне коштують не менше, ніж сама ділянка. І я вам скажу, що навіть якби завтра ви прислали до мене покупця, який виклав би на стіл п'ять мільйонів, я... ми відмовилися б. А тепер Гляньте у вікно». Тут він скористався своєю ковінькою як гаком, зачепив нею авт. за полу куртки — гудзики на ній і так ледь трималися, і авт. давно за них побоювався,— безцеремонно підтягнув його до себе (задля справедливості треба відзначити, що онуки скрушно похитали головами), і авт. хоч-не-хоч мусив подивитися на шести- семи- і восьмиповерхові будинки, розташовані навколо цього дванадцятиповерхового. «Знаєте,— спитав старий грізно притишеним голосом,— знаєте, як зветься цей район міста?» Авт., що не дуже пильно стежив за топографічними змінами в місті, похитав головою. «Цей район зветься Гойзерінген, і він виріс на тій ділянці, яку сімдесят років тому кинули перелогом, аж поки з ласки не подарували цьому молодому добродієві (помах ковінькою в бік Курта, голос уже глузливий). Це я, я подбав, щоб вона не лежала пусткою, зробив те, що заповідали ще наші батьки: „Скоряйте землю, хай вам служить“.»

Тепер стало видно, який він уже все-таки старий і здитинілий. Сам відверто агресивний, вія сприйняв як агресію авт. спробу звільнитися від його ковіньки, хоч авт., дбаючи про свої гудзики, відчіплявся дуже обережно й делікатно. Гойзер-старший раптом почервонів як рак, справді відірвав гудзика, а з ним і чималий клапоть благенького сукна, й замахнувся ковінькою на авт. Хоч авт. завжди готовий підставити ще й ліву щоку, як його вдарять у праву, але тут йому здалося, що треба боронитися. Він пригнув голову, відхилився й насилу зумів гідно вийти з прикрої ситуації. Курт і Вернер втрутилися, почали заспокоювати старого і, мабуть, натиснули на невидиму кнопку, бо в дію вступила жива машина з середнього розміру грудьми, білява, невимовно холодна, і незворушно вивела старого з зали, щось нашіптуючи йому на вухо. Онуки хором прокоментували цю подію: «О, Трудо, ви наша найкраща секретарка, майстер на всі руки». Перше ніж вийти з приміщення (авт. не зважується вжити слова «кімната», щоб його не звинуватили в намірі образити Гойзерів), старий ще вигукнув: «Твій сміх, Губерте, тобі дорого коштуватиме, і сміється той, хто сміється останній!»

Ця сцена, здавалося, справила враження на Вернера й Курта Гойзерів тільки з погляду відшкодування потерпілому. Почалася неприємна розмова про подерту куртку. Стихійне бажання Вернера негайно заплатити за куртку більше, ніж вона коштувала, було, так би мовити, задушене в зародку Куртовим поглядом; усе-таки Вернер недвозначно сягнув рукою до гаманця, але потім здивовано відвів її назад. Авт. довелося вислухати такі слова як: «Звичайно, ми сплатимо вартість нової куртки, хоч не зобов'язані до цього», «Грошове відшкодування за заподіяну моральну шкоду», «Доплата за нервовий шок», а також назви страхових фірм, номери їхніх полісів; нарешті викликано зловісну Труду, яка попросила в авт. його візитну картку; коли ж виявилося, що такої картки в нього немає, вона занотувала його адресу в записнику з такою гидливою міною, наче хтось примусив її торкнутися чогось страшенно смердючого.

Тепер авт. хотів би сказати дещо й про себе: йому не треба нової куртки, хай навіть і вдвічі дорожчої, він воліє носити свою стару куртку; може, це звучатиме майже плаксиво, а він справді любить її, тому й наполягав на тому, щоб йому лише залатали дірку. Обидва Гойзери заходилися відмовляти його, посилаючись на кравецькі фабрики, яким, мовляв, нічого буде робити. У відповідь авт. послався на свою церувальницю, що не раз уже успішно лагодила йому куртку. Є люди, які, хоч їм ніхто не забороняє чи не заборонив би говорити, раптом кажуть: «Я хотів би щось сказати» або «Можна мені щось сказати»,— в такому становищі опинився й авт., що в цій стадії переговорів насилу зберіг свою об'єктивність. Він утримався, не сказав про те, яка стара його куртка, скільки він у ній відбув подорожей, скільки ховав у її кишенях і витягав звідти всяких записок, не згадав про дрібні гроші, що провалювалися за підкладку, про крихти хліба, про вистріпані нитки. А хіба він міг признатися, що рівно сорок вісім годин тому до правої вилоги цієї куртки, хай і на коротку мить, торкнулася щокою Клементина? Щоб його запідозрили в сентиментальності, коли йшлося тільки про чисто європейське бажання, яке Вергілій визначив словами: «lacrimae rerum[30]»!

Настрій давно вже був не такий гармонійний, як спершу, не такий, як міг би бути, коли б Гойзери хоч трохи розуміли, що комусь стара річ миліша за нову й що не на все в цьому світі можна дивитися з погляду його матеріальної вартості. «Якби хтось вам розтовк ваш старий „фольксваген“,— сказав нарешті Вернер