Читати книгу - "Сибіріада польська"

Солдат закінчив. Усі мовчали. Люди відчували себе збентеженими, навіть мали тихий жаль до солдата-каліки, що той своїм болісним оповіданням лишав їх надії стосовно польського війська, швидшого повернення до Польщі. А Мантерису, який був найбільше до нього недовірливим, показав своє солдатське посвідчення, в якому по-польськи і по-російськи було написано, що капрал Степан Брода виконував службу в Польській Армії в СРСР, у шостій дивізії. Кругла печатка та підпис генерала Михайла Токажевського. Все було, як треба. Мав навіть посвідчення з госпіталю в Ташкенті, що поранений військовий інвалід Степан Брода, «боєц Польської Армії в СРСР», відправляється до свого місця проживання: «Ліспромгосп Кедровий, район Куйтун, Іркутської області».

Що робити далі? А треба було вже вирішувати. У вокзальному залі чекання сибірської зими не проживеш. Квитків не можуть купити. Гроші закінчуються. Діти починають хворіти.

— Люди, нема чого обманювати себе, що десь там польське військо, посольство. Чули, що чоловік говорить? Був там. Бачив... Такими, як ми, ніхто собі голову не морочить. Я маю вже досить того витирання бетону на станції. Завтра вранці піду до Тайшета шукати якоїсь роботи. Зима йде...

Солдат невпевнено втрутився:

— Наше посольство буцімто є ще в Куйбишеві. І якісь польські представництва, ніби консульства. У Красноярську я навіть був у такому, бляшанку кави мені дали... Але Красноярськ на заході. У Тулуні також, здається, є. То у тому напрямку, куди я іду, недалеко від Іркутська.

— Пане, то ми перлися на захід, аби ближче до Польщі, а тепер маємо знов відступити? І то аж десь під Іркутськ, на кінець Сибіру?

— Облиш, чоловіче, що у нашому становищі кілька кілометрів туди чи сюди. То говорите, пане, що в тому Тулуні є польське представництво?

— Так мені в Красноярську сказали. «В разі чого звернетесь туди за порадою та допомогою».

— Їдемо до того Тулуна! А що ми маємо до втрати? А якщо там є польське представництво, то нема навіть чого розмірковувати.

Насилу всіли до нічного поїзда Красноярськ — Іркутськ. В останню хвилину приєдналася до них Сильвія Краковська з дитиною. Вагони забиті понад можливості, без купе, з двоповерховими полицями, на яких перемішані з клунками гніздилися пасажири. Темно. Тіснота. Невідомо, де чий клунок, де голова, де нога. Характерний сморід бродяжництва, невимитих тіл і біди. Але зате тепло! Ті, які їдуть довше і вже якось умістилися, проклинають, захищають свої місця від прибулих. Але вистачило, щоб поїзд зрушив, як поволі все утряслося, заспокоїлося.

— Разгон, Алзамай, Ук, Нижньоудінськ, Будагово, а наступна станція вже той ваш Тулун. А я ще трохи далі, до Черемхова, — пояснював полякам сліпий на одне око інвалід, що повертався з фронту. — А ти, — питав Броду, — висаджуєшся з ними чи в Куйтуні?

— Мабуть, однак вийду в Тулуні. Може, про щось у тому нашому представництві довідаюсь? Може, мені в чомусь допоможуть. Бо з Куйтуна повертатися мені не захочеться.

— Якраз тобі допоможуть. Ноги тобі не відремонтують, так як і мені цього ока. Не волочись, солдате, даремно, краще давай галопом прямо додому.

— Ну так, ти то маєш свій дім, а мій де? У тайзі? До матері їду.

Фронтовик із розумінням хитав головою, а на прощальний почастунок вигріб з дорожнього мішка сухарів, відкрив консерви «тушонку».

— Їжте, люди добрі, бо біс його знає, що вас у тому Тулуні чекає. А як щось, то всідайте у поїзд і до Черемхова. Місто в нас робітниче, вугілля копаємо, роботи вистачить. А мене знайдете легко, навпроти вокзалу живу, такий двоповерховий дерев’яний барак, назелено крашений. Вистачить тільки запитати про Івана Дронова. А ще як додасте: того, який щойно з фронту повернувся, сліпого, то напевно кожен вам покаже. Про сліпого я не ображусь. От шкода, що скляночки на прощання забракувало.

— Не забракувало, не забракувало. З такої нагоди крихти не пожалкую. Зі свата повертаю, з весілля.

Обмотана хустками баба погребла в клунку і витягла товсту пляшку. Вирвала міцними зубами ганчір’яну пробку.

— Бражка власної роботи, зміцнена! — похвалилась і голосно засміялась. Міцний запах самогонки вдарив людям у ніздрі.

— Ой, добра жінка. Нехай тобі Матір Божа дітьми винагородить!

Сліпий солдат підставив закопчений казанок. Баба хлюпнула самогонки, не жаліла. Солдат хильцем ковтнув чималу Дозу.

— Ну як? — жінка домагалася оцінки, а передусім похвали.

Солдат через силу ловив повітря.

— То не бражка, то не спирт, то небо в пиці!

Пили по ковточку. Говорили. Та увесь час і на різний манер лише про одне: війна, війна, війна!

Ту лун. Вивантажились з поїзда раннім вересневим ранком. Солдат Брода разом з ними. Світ припорошений першим снігом. Сонечко і легкий мороз. Рух тут менший, ніж у Тайшеті. Перон і вокзал менш гостинні. Зал чекання менший, холодний, хоч також забитий натовпом. На щастя, кип’ятку і тут можна було дістати досхочу. Після теплого, засидженого вагона розіслані, голодні діти