Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

вираження пієтету. Бувши наскрізь цивільною людиною, доктор Сковронек думав собі: «Смерть зрештою — не генерал-майор медичної служби!». Потім він один із перших підійшов до могили. Зневажливо глянувши на лопату, яку простяг йому один із копачів, доктор нахилився, відколупнув грудку вогкої землі, розім’яв її в лівій руці і кинув правою дрібненькі грудочки на домовину. Потім він відійшов. Йому спало на думку, що вже звернуло з обіду, наближалася година шахової гри. Він більше не мав партнера, проте вирішив піти до кав’ярні.

Коли вийшли з цвинтаря, бургомістр запросив доктора до свого повозу. Сковронек сів туди.

— Мені хотілося згадати ще й про те, що пан фон Тротта не міг пережити цісаря. Як ви гадаєте, пане докторе?

— Не знаю, — відповів доктор Сковронек. — Мені здається, вони обидва не могли пережити Австрії.

Перед кав’ярнею доктор Сковронек попрохав зупинити коней. Як і кожного дня, він рушив до звичного столика. Шахівниця вже стояла там, наче окружний начальник не помер. Кельнер прийшов забрати її. Але Сковронек сказав:

— Облиште!

І зіграв партію сам із собою, всміхаючись, час від часу зиркаючи на порожнє крісло навпроти і слухаючи шум осіннього дощу, який усе ще невтомно вибивав по шибках.

Кінець

Ціппер та його батько
Роман

Переклад з німецької Євгена Поповича

Євген Попович, переклад, 1981. Перекладено за виданням: Joseph Roth. Zipper und sein Vater. Kurt Wolf Verlag. München, 1928.

І

У мене батька не було — тобто я його ніколи не знав. А в Ціппера був батько, і це надавало моєму приятелеві особливої ваги, наче він мав папугу або пса-бернардина. Коли Арнольд казав: «Я завтра йду з татом на Кобецль», — мені також хотілося мати батька. Батька можна було тримати за руку, наслідувати його підпис, батько міг тебе лаяти, карати, винагороджувати й бити. Часом я навіть просив матір ще раз вийти заміж, бо хотів мати бодай вітчима. Але мати так і лишилась сама.

Молодий Ціппер завжди хвалився своїм батьком. Це йому тато купив, а це заборонив. Те йому обіцяв, а те відмовив. Тато хотів поговорити з учителем, хотів знайти репетитора, мав купити Арнольдові годинника на конфірмацію і обладнати для нього окрему кімнату. Навіть коли батько робив синові якісь прикрощі, здавалося, що Арнольд сам їх бажав. Батько був якимось могутнім і водночас послужливим духом.

Інколи я також ходив кудись з Арнольдовим батьком, і десь чверть години він ставився до мене як до власного сина. Наприклад, казав: «Застібни коміра, вітер дме з півночі, і ти можеш застудити горло». Або: «Покажи-но руку. Ти подряпався. Ходімо до аптеки й чимось її помастимо». Або: «Скажи матері, нехай пошле тебе до перукаря. Влітку не носять довгого чуба». Або: «Ти вже навчився плавати? Хлопцям треба вміти плавати!». Тоді мені здавалося, що молодий Ціппер позичав мені старого. Я був і вдячний своєму приятелеві, і водночас засмучений, що доведеться повертати йому батька, як доводилось повертати «Робінзона». Адже, врешті-решт, позичені речі — не твої.

І все ж таки Ціпперів батько інколи діставався мені й надовше, тільки я мусив ділитися ним з Арнольдом. При нагоді ми втрьох вибиралися на якісь особливі видовиська: вилазили на високі вежі, оглядали мандрівний звіринець, потвор, карликів, театр із Танагри чи бігуна, що за десять хвилин пробігав довгу Ластенштрассе. Власне, за одинадцять хвилин і п’ятдесят чотири секунди, казав старий Ціппер. Бо він час визначав дуже точно. В нього був годинник, що його мій товариш справедливо називав хронометром. То був великий золотий годинник з покришкою. Циферблат був зроблений з блакитної емалі, а чорні римські цифри мали позолочені краї. Маленький, ледь помітний гачечок біля дужки приводив у рух механізм дзвоника. Дзвінкий срібний дзвоник вибивав кожну годину й кожну чверть години.

— Цим годинником, — казав Ціпперів батько, — може користатися навіть сліпий не згірше за видющого. Звичайно, хвилини, — жартівливо додавав він, — йому довелося б уявляти. Цей годинник ніколи ще не був у майстра, а вже йде сорок один рік, день у день. Я колись придбав його в Монте-Карло за незвичайних обставин.

Ті «незвичайні обставини» давали нам з Арнольдом немало поживи для роздумів. Батько, що з ним ми йшли разом вулицею серед білого дня, чоловік, як усі, в чорному круглому капелюсі, з ціпком, оздобленим головкою зі слонової кістки (зрештою, вона теж мала свою історію), — цей батько давно колись, і саме в Монте-Карло, щось пережив за незвичайних обставин. Ми шанобливо дивились, як старий Ціппер звіряв свій годинник з астрономічним на обсерваторії, як він перевіряв опівдні висоту сонця та електричні міські годинники. Бувало, за столом, коли всі мовчки їли, він раптом натискав гачечок на своєму хронометрі, і всі вражено слухали загадкові звуки дзвоника.

Ціпперів батько любив несподіванки й часто влаштовував дома різні штуки, які серед дорослих не вельми в пошані: підкладав сірникові коробки, з яких вибігали мишки, й цигарки, що раптом вибухали, насипав під тонку скатертину гумових кульок, що потім лякали всіх. Проте він цікавився й важливішими речами, наприклад, географією, історією та природничими науками. Стародавні мови він не цінував, зате великої ваги надавав сучасним.

— Англійської і французької, — казав він, — повинен тепер учитися кожен юнак. Якби я замолоду мав кращі умови, то став би справжнім поліглотом. Латинська ще півбіди, принаймні вона може знадобитися, коли йдеш на медицину або на фармацевтику. Але грецька? Мертва мова! Гомера можна читати і в перекладі. Грецькі філософи давно вже віджили своє. Я б залюбки віддав Арнольда до реальної школи. Аби ж не мати! А ще й каже, що любить сина. Любить, а змушує його вчити грецьку граматику.

Погляди старого Ціппера відрізнялися від поглядів його дружини не тільки в цьому питанні. Наприклад, вона відчувала повагу до вчителів, священиків,