Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— А чому він повернувся?

— Не знаю, — батько звівся. — Спи, донечко, все це… казочка.

Дружині, як вони лишилися удвох, поскаржився:

— Радіація, на жаль, розповзається, Зона Відчуження збільшується, вона вже підійшла до нас на відстань кількох кілометрів. Що будемо робити?

— Мабуть, Змій Горинич таки й справді повернувся, — зітхнула дружина. — То хто ж нас тепер порятує?

— А я знаю, а я знаю! — заглянула до кімнати дочка (виявляється, вона не спала). — Треба поїхати до Києва і знайти там Кирила Кожум’яку і попрохати його аби він убив Змія Горинича і нас порятував.

Колись, ще не за моєї пам’яті, виселок, який нині став селом, звався Старим Рудником і в цьому навіть був свій, як тепер модно казати, шарм, адже в нас і справді з давніх-давен був рудник. У чорта на куличках, як тоді казали. Але це якщо дивитися з центру гірничого басейна, з тамтешньої дзвіниці на нашу окраїну. Тоді ми й справді далеко. Рудник той був ближче не до Кривого Рогу, неофіційної столиці залізного краю, а до сільськогосподарської зони, адже нас з усіх боків обступали поля. А до гірницької столиці було їхати та їхати. Тож коли старий рудник закрили, гірники не стали нікуди перебиратися, а перекваліфікувалися — це було простіше, та й житло не доводилось міняти, — з підземних робітників на наземних, себто хліборобів. І вчорашні рудокопи зайнялися землею. Ще й які з них селяни повиходили! А виселок з часом перетворився на село і тоді ж отримав нове ймення — Зелена Долина. Але старожили, які доживали віку, вперто його йменували по-своєму і якщо хто питав до нас дорогу, дивувалися:

— Зелена Долина, кажете? Щось я тутечки такої не пом’ятаю. Та й зелені в нас малувато, край, самі бачите, степовий, сухий… А-а, стривайте!.. Дак це ж Старий Рудник? Так би одразу й починали… Оце ви і є в Старому Руднику, який нині зветься Зеленою Долиною.

Але вона тіко звалася так, насправді ж Зелена Долина не завжди була зеленою. Хіба по ранній весні та дощового літа, що вряди-годи випадали в наших краях. А причина тому — суховії. Часті гості, в наших південних, бідних на воду, степах…

Річки чи бодай озера — і в помині, підземні води не близько, тож і колодязі в нас глибо-оченькі, скажу вам! Та й вони не завжди наповнюються рятівною вологою. А вже як надходила суш (а вона у нас з’являється, як за графіком — щоліта), в колодязях взагалі зникала вода. Єдина надія на привізну, але хіба її в цистернах навозишся? Людям ще сяк-так, а худобі? А землі?

І все ж ми гордо величали своє село Зеленою Долиною, а старожили вперто — Старим Рудником. Як і мій дідусь Гурій (його односельці звали Гурком). В молодості він гірникував, тож його по-вуличному прозивали Гірником. Гурком-Гірником. А коли й Обушком. По-всякому. Коли я застав його, він уже розмінював восьмий десяток, але ще бігав прудко — маленький і сухенький. «Наче пропелер в Гурка із заду встромлений», — казали про нього, дивуючись його невгамовності.

Про старий рудник та як він коли замолоду обушком під землею цюкав, дідусь мій міг згадувати без угаву. А що вже казок різних знав, переказів, легенд, бувальщин — не переслухаєш! Тільки спробуй розібратися, де він правду подає на-гора, а де для красного слівця щось вверне. Може тому дідуся мого величали казкарем, тож до його оповідок, що їх величали теревенями чи й баляндрасіями, не дуже й прислухалися. Хай дітям, мовляв, баїть, а ми вже повиростали з безштаньків.

Та тільки-но в наші краї надходила суш (а вона до нас завжди приходила з півночі, як учені пояснюють — сухе континентальне повітря з північних широт дорогою добре прогрівається і вже в нас палить немилосердно, ось тоді й міліли колодязі, висихали джерела й репалась земля, а в степах розбійничали суховії), односельці ні-ні та й зверталися до Гурка-Гірника:

— Ти б погуторив, Гурку, зі своїм звіром, га? Хай дасть води — горимо ж…

— Еге, як тривога — так і до Бога, — задоволено, що його не забули, озивався старий. — А то — казочки, баєчки Обушка… А припекло, так і за мого звіра згадали. Гаразд, гаразд, піду вже до нього просити водиці. Він хоч і звір, а душа в нього добра — не відмовить.

— А хіба душі в звірів бувають? — як чорт із шкатулки вистрибував я із своїм запитанням скептичним.

— У доброго звіра — так. Душі немає лише в поганих людей.

Звіра того дивного, з яким буцімто знався мій дідусь, звали теж дивно: Індрик. Це тутешнє якесь ймення. Не наше. Тож у нього ніхто й не вірив, а з дідових баляндрасів про доброго звіра кепкували й посміювались допоки, правда, не з’являлася суш. Бо тоді сміхунам-реготунам та кепкувальникам і заціплювало. Хоч, як по правді сказати, чудернацького дідового Індрика