Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Через це Богдан, слідуючи вказівним жестам стволів автоматів кутастих, спокійно вийшов до коридору, що вів до виходу з трикутного апарату, на борту якого знаходилась їхня камера. Позаду тупотів Нкса. Вони навіть не уповільнили кроків на вході до великої зали, по якій в різні боки, але впевнено й цілеспрямовано, простували групи „чорних комбінезонів”. В основному по троє. Одні з них зникали в незрозумілих напівкруглих отворах, інші виходили звідти, й уся ця математична метушня чомусь нагадала капітанові розвід караулів на великому плацу.

В супроводі своїх охоронців рештки екіпажу „Софії” зайшли до одного з отворів, яке виявилось приміщенням чогось, схожого на великий ліфт. Пересувався, щоправда, цей ліфт якось дивно. Навскоси, як здалося капітану. Але це не заважало йому вихоплювати очима картини, що з‘являлися в полі зору під час їхнього швидкого пересування від поверху до поверху.

На одному з них — Богдан міг заприсягнутись в цьому! — він на мить побачив сріблястий диск „Софії”, оточений десятком чорних постатей. Капітан напружився, розпочавши рахувати поверхи й запам‘ятовувати свій лік. І коли їхній ліфт зупинився, він нарахував триста п‘ятдесят дев‘ять поверхів від місця розташування свого апарату. І ще капітан поклявся, що обов‘язково перелічить їх у зворотному порядку.

Приміщення, до якого їх, нарешті, привезли, мало еліптичну форму, один край якої випинався далеко вперед. Просто в чорний простір, підсвічений фіолетовим сяєвом проміння, відбитого від величенької планети, що зависла за великим вікном. В яке й впирався цей самий край приміщення. Планета була розміром з десяток земних Місяців і Богдан нарешті зрозумів, що вони з піррянином знаходяться на борту орбітальної станції. На кшталт тієї, що знаходилась в підпорядкуванні Зоряних Баронів десь за мільярди мільярдів кілометрів звідси.

Капітан дещо розгублено обернувся до кутастих, що непорушно завмерли біля виходу з ліфту. А потім обережно зробив крок до вікна у космос. Охорона не звернула на цей рух жодної уваги. Ще один крок. Ефект той же самий. Врешті решт, посмілішавши, але час від часу озираючись через плече, Богдан рушив в напрямку фіолетової сфери, що зависла за непомітно-прозорою поверхнею, яка відділяла еліптичну залу від безформної порожнечі.

І з кожним кроком відчував, що волосся на голові все більше й більше наїжачується, здіймаючи, навіть, міліцейського кашкета з червоною околичкою. Бо по мірі того, як капітан наближався до краю еліпса, який виявився долівкою величезного балкону, в полі його зору все більше й більше втрапляла опукла металева поверхня, що на тисячі кілометрів розпростерлась в боки, вгору і, мабуть, вниз.

Поверхня була помережана якимись баштами й башточками, антенами, голкоподібними спорудами, освітленими вікнами й чорними отворами, навколо яких пересувалось безліч літальних апаратів. В основному трикутної та хрестоподібної форми. Поверхня лілово вилискувала й закривала собою зірки. Поверхня огортала собою увесь всесвіт, чим викликала відчуття гострого запаморочення і розуміння того, що це не вона знаходиться на орбіті планети, котра висіла за вікном, а, навпаки, ця сама планета обертається навколо неї.

У Кременчука дрижаки побігли по шкіру від грандіозності цієї картини і тому він аж злякався, коли почув за спиною глухий і по-зміїному шиплячий голос:

— Лас-с-скаво просимо на Зорю Смерті, панове!..

Схили чергової улоговини, до якої вони в‘їхали були високими й стрімкими. Вгорі мріло мертвотними зірками темно-фіолетове небо. Позаду в цьому небі випиналась величезна ртутна поверхня планети, навколо якої, здається, і обертався Хот. Вона, ця планета, байдуже й урочисто чавила собою навколишні краєвиди і це видовище було зовсім вже не для слабконервних.

Червонопика Лея слабконервною не була. Червонопика Лея в черговий раз хтиво притиснулась гарячим боком до Ігоря і той, врешті решт, не витримав:

— Та посунься ти! Розсілась, розумієш. Краще скажи, що це за одоробло в небі висить?

Такаманохара тужливо й ледь стривожено зиркнула на хлопця. Лея ж рохнула від задоволення, що на неї, нарешті, звернули увагу і манірно кинула:

— А то не знаєш, красунчику. Втім, якщо поцілуєш, то можу й оповісти.

— Я тобі поцілую! — не витримала, врешті решт, Сонька й щосили штовхнула погоничку жаб у широку спину. — Я тобі так поцілую, що й губи відваляться…

Лея, не обертаючись, хотіла було махнути навзадки своїм довгим хлистом, але Ігор вчасно перехопив її руку. Декілька хвилин вони незграбно борюкались попереду, але потім хотіанка здалася й невдоволено пересмикнула плечима:

- І що ти в цій сухоребрій знайшов?! Краще сюди подивись, — і трохи випнула свої необходимі сідниці.

Зоребор лише зітхнув бридливо. І це трохи заспокоїло Соньку.

Схили улоговини потроху сходились один до одного і на них вже можна було розрізнити якісь тьмяно-бузкові й безладно розміщені плями. Наче входи до печер, в яких палали похмурі фіолетові ватри.

Але те, що це — дійсно печери, стало зрозумілим лише за деякий час по тому, коли упряжка кошлатих жаб зупинилась біля східців, грубо витесаних просто в камінні і таких, що вели нагору, до важко навислого склепіння.

Ігор з Сонькою обмінялися швидкими поглядами, а Лея вже нетерпляче тупцювала біля саней, знервовано граючись хлистом:

— Ну, чого вклякли? Пішли, пішли хутчіш! Хоч початок шоу подивимось, а потім я вас до двадцять восьмої печери відведу. Там три вільних місця є. І, як мінімум, однієї жінки не вистачає, — кинула вона оцінюючий погляд на Такаманохару. Ту аж пересмикнуло.

— Слухай-но, Лею, — раптом веселим голосом вигукнув Зоребор, — а, все ж таки, що то воно в небі висить? — І легенько ляснув хотіанку по безмежній сідниці, на мить напівобійнявши її.

Соньку аж другий раз пересмикнуло. Втім, мети своєї Норильцєв досяг.

— Ой, красунчику, та який же ти наполегливий! — вишкірилася Лея і Ігор з відразою відсахнувся від її зіпсутих зубів. — Хочеш сказати, що нічого про Зорю Смерті не знаєш?

Хлопець, що ще не відійшов від вигляду роту головного квартирмейстера,