Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Амундсен ледве звикав до жорстоких законів цього світу, де не лишалося місця для милосердя. Йому було боляче, коли він бачив, як жорстоко людина поводиться з собаками, хоч вона багато чим завдячує їм у цій сніговій пустелі. Тут, на острові Принца Уельського, він вчився у ескімосів племені нетсилік того, що пізніше не раз витлумачувалось, як його жорстокість до тварин, а насправді було тільки суворою необхідністю. Спочатку йому самому ставало не по собі, коли він дивився на ці вічно голодні створіння, на їхню здиблену шерсть. Дикі, люті, з голодним блиском в очах, вони хижо накидалися на тверде, мов камінь, мерзле м'ясо і ковтали його, не розжовуючи.

— Такий кавалок льоду довго пролежить у шлунку, поки розтане і почне перетравлюватись, а тим часом псові здасться, що він ситий… — терпеливо тлумачив Аїленнак. — Цьому звірові ніколи не настачиш їжі: він зжере всі твої запаси й тебе на додачу, якщо ти ще раніше не здохнеш з голоду. Так уже все влаштовано.

Не так-то просто було правити собачою упряжкою, додивитися крізь завірюху, який пес тільки вдає, що тягле, і цьвохнути над його спиною батогом, на ходу поправити кріплення або вчасно підтримати сани, щоб не перекинулися.

Нелегко було жити разом з ескімосами в брудних, задушних іглу, сповнених важкого смороду сечі, поту, протухлих харчових відходів і тюленячого жиру, що шкварчав у каганці. Амундсен не раз спав на вимощеній шкурами сніговій лаві, а, правдивіше, мучився, не стулюючи очей, затиснутий між п'ятьма чи шістьма мисливцями, котрі спокійнісінько хропли.

Під час багатотижневих походів Амундсен їв те саме, що і його провідники-ескімоси. Попоївши, Руал, як і вони, поплескував себе по животі на знак того, що ніколи ще не ласував чимось смачнішим, хоч не один шматок ставав йому поперек горла.

Цих довгих годин клопіткої праці і навчання не могла замінити жодна книжка. Амундсен розумів, що цю неоціненну науку доводиться окупати кривавим потом. Він і сам ще не знав, що тут, на острові Принца Уельського, день за днем закладав підвалини своєї блискучої перемоги в Антарктиді.

Уважно придивляючись до цих знедолених людей, що жили у найтяжчих на земній кулі умовах, Амундсен щиро заздрив їхньому вмінню завжди бути у гарному настрої.

«Нещасливий ескімос ніколи не схожий на нещасливого, хворий — на хворого, голодний — на голодного. Закляклий і втомлений, він ніколи і знаку не подасть, що вже вибивається з сил», — занотував у щоденнику Амундсен.

— Чого ти весь час усміхаєшся? — запитав якось Амундсен Аїленнака. — Ти ж уже старий, часто голодуєш, потерпаєш від холоду, але я ніколи не бачив тебе засмученим, не чув, щоб ти скаржився.

Мисливець вишкірив в усміху рештки зубів, стертих від жування шкіри. Він не розумів запитання. «Потіха, та й годі, з цими білими людьми, — подумав він, розвеселившись. — Ніби все на світі вони знають, а от не можуть зрозуміти такої простої речі».

Нарешті він кивнув головою, ліг на обледенілі дошки палуби і заплющив очі. Тепер уже Амундсен у свою чергу запитливо подивився на старого мисливця, не розуміючи, що той має на думці. Тоді Аїленнак потяг його за собою на берег, вигріб там продовгувату яму, ліг у неї і знову стулив повіки. Помітивши, що цей дивний Амунк'єнна й досі не розуміє його, присипав себе зверху з ніг до голови снігом.

— Зрозумів! — вигукнув Руал. — Ти хочеш сказати, що для смутку досить буде часу після смерті?

— Так, так! — радісно закивав ескімос, і на обличчі в нього знову засяяла усмішка.

Минали дні. Темінь арктичної ночі швидко відступала. В лютому на південному обрії показався краєчок червоного диска, віщуючи кінець зими. Прикуті на довгі місяці до табору, полярники з полегкістю думали, що навесні раз у раз вирушатимуть у далекі піші походи в глиб архіпелагу в пошуках магнітного полюса, позначатимуть на карті не знані досі протоки та острови, тобто почнуть нарешті діяти.

Усе до найменших дрібниць, що стосувалося підготовки до сухопутних експедицій, зокрема їх оснащення та спорядження, вони обговорювали разом. Амундсен уміло розпалював азарт змагання у винахідництві й удосконаленні, охоче дозволяв усякі експерименти й зміни, після чого всі гуртом вирішували, чия пропозиція найкраща. Учасники експедиції були досвідчені полярники і добре розуміли, що найменший недогляд і необережність у поході можуть призвести до катастрофи.

Амундсен дійшов висновку, що ескімоський хутряний одяг краще за будь-який інший підходить для мандрівки на собачій упряжці, але при умові, що полярники, як і місцеві ескімоси, носитимуть і хутряну білизну, замість вовняної, яка швидко просякає потом. Багато уваги приділив він виготовленню найбільш придатних для подорожі саней. Вони мали бути легкі й досить міцні, щоб витримати пекельну їзду по гострих гребенях обледенілих снігових застругів. Ретельно добирав і ремінці.

— Треба випробувати, які з них найменше смакують нашим псам, — зауважив він, навчений досвідом.

Стовпчик спирту в термометрі почав повзти вгору. Температура з п'ятдесяти двох градусів морозу піднялася до мінус сорока. Амундсен не став довше чекати і з кількома ескімосами вирушив у першу розвідку. Нарешті він потрапив у свою стихію: був у постійному русі, на шляху до поставленої мети. Потім відбувся другий похід, третій… Час збігав швидко. Не встигли полярники оглянутись, як минув місяць.

Одного разу вранці на столі перед тарілкою керівника експедиції з'явився букетик незабудок.

— Квіти! — зрадів він, і серце на мить защеміло. від туги. «У Тромсьо на деревах, мабуть, уже давно набубнявіли бруньки», — майнула в нього думка.

— Ми ходили збирати гагачі яйця по гніздах, а там, під скелями, аж синьо від незабудок. Тільки-но розтанув лід, і вони вже тут як тут, — захоплено розповідав Віїк. — Я знаю, що ви, капітане, любите квіти, та я й сам страшенно скучив за своїм садочком.

— Чого ти морочиш голову начальникові