Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

«Не минуло й кількох хвилин, як на лаві з'явилися великі шматки соковитої оленятини й кусочки мороженого лосося, що просто танув у роті… — розповідав пізніше Амундсен. — Потім було подано тюленяче сало й кістковий мозок. Для витирання пальців, які за звичаєм належало ретельно облизати, Налюнгіна поклала мені добре вичинені м'якенькі шкурки песця. Я розривав м'ясо, як Аттіклеурк і Налюнгіна, пальцями, старанно й довго обсмоктував кожну кісточку і прицмокував язиком, показуючи цим, що належно оцінюю працю господині і її кулінарні здібності.

Після частування Аттіклеурк витяг з якоїсь схованки гарно вишиту одежину з оленячих шкур. Чорні очі Налюнгіни радісно заблищали, коли вона побачила кілька разків барвистого кольорового намиста, яке я подарував їй взамін. Вона зробила так само, як зробила б кожна жінка на будь-якій географічній широті: наділа намисто на шию і, видивляючись у шматок полірованої бляхи, кокетливим жестом відслонила з обличчя пасмо лискучого волосся…»

Руалові перехопило подих. Цей жест нагадав йому щось дуже далеке, свідомо відкинуте, від чого завмирало серце: мов жива, постала перед його очима Нора, тепер така недосяжна.

Амундсен гнав від себе спогади. В експедиції, коли весь час доводилося долати труднощі й перешкоди, Руал майже не згадував Нори, не міг дозволити собі розслабитися хоч на хвилину. І ось тепер його раптом опанували туга і жаль. Відпливаючи з Тромсьо, він нічого не сказав Норі з того, що довго виношував у думках. Не знайшлося для цього ні часу, ні зручної нагоди, та й не знав, як треба було повестися. Але він і так був певен, що вона зрозуміла його і чекатиме на нього. Про це свідчили хоча б її віддані почервонілі очі: видно, дівчина довго плакала потайки. Прощаючись, вона сумно усміхнулась, тицьнула йому в руку якийсь пакуночок і одразу ж зникла в гурті тих, хто його проводжав.

Посидівши ще трохи, щоб не образити здивованих раптовою зміною його настрою Налюнгіну й Аттіклеурка, які приготувалися до бенкету і довгої розмови, Амундсен виповз з іглу. Він хотів побути на самоті.

— Антоніо, Хельмере, принесіть-но намет на двох і поставте його посеред кают-компанії! — гукнув Амундсен, повернувшись на корабель. — А ти, Густаве, знайди в коморі порожній міцний мішок і розпори його внизу! Та не витріщайся так жваво, — докинув він, помітивши, що кок огинається. — Ви весь час скаржитеся, що не встигаєте зашнурувати за собою вхід до намету, як усередипі вже повно снігу — навіть під час невеликої заметілі. Зараз я вам покажу, як цього можна уникнути. Лунд, зший обидві пілки, що закривають вхід до намету, і виріж у них круглий отвір, такий, як у цьому мішку. А тепер рівненько, густими стібками приший до нього край мішка. Ну, ось, дивіться: крізь мішок з розпореним дном, неначе крізь тунель, входиш до намету і зав'язуєш його за собою.

Чудова ідея!

— Геніально! Вже не навіє всередину снігу! — захоплено вигукували полярники.

Усі одразу зрозуміли, наскільки це полегшить їм життя під час весняних походів, коли вони мандруватимуть у пошуках магнітного полюса. Проте ніхто не міг передбачити, що намет з таким входом пізніше широко застосовуватиметься не тільки в Арктиці й Антарктиці, але й в експедиціях у тропічні краї.

— Як це вам, капітане, спала на думку така ідея?

— Не мені, ескімосам, — признався щиро Амундсен. — Коли я зробив це відкриття, мало не розбивши собі голови, то одразу подумав: «Це щось для нас».

— Розкажи мені, як будувати іглу?

Старий Аїленнак лукаво посміхнувся, промовисто подивився на голубувату смужку диму, що снувався з Амундсенової люльки, і Руал одразу зрозумів, що за науку треба платити. Тут, на острові Принца Уельського, найкраща винагорода — пачка тютюну.

Під керівництвом досвідченого мисливця Амундсен довго вчився нелегкого мистецтва будувати із снігу затишні, теплі будиночки: вибирати придатний для цього сніг, вирізувати прямокутні блоки, обробляти їх. Він одразу збагнув, що перший їх шар треба класти по колу, трохи нахиляючи до середини, а потім уже стесати по спіралі верхній край снігового муру. Далі справа була ще простіша, хоч і нелегка: білі стіни росли, щораз більше звужуючись догори, аж поки нарешті остання снігова брила не замикала склепіння над будівельником. Лишалося тільки вміло вирізати отвір, щоб вийти із збудованого іглу.

Наука ця була дуже клопітка, а вчитель — вимогливий, і догодити йому було важко. Курячи, а частіше жуючи Амундсенів тютюн, Аїленнак повторював:

— Мало є на світі таких мужніх і мудрих людей, як ти, Амунк'єнно, а от збудувати собі дім не вмієш. І чого тільки навчав тебе батько, коли ти був малий? Спробуй-но ще раз.

Перший Амундсенів іглу продував холодний вітер, під час спорудження другого на голову йому звалилась остання брила, у третьому він вирізав надто малий вхідний отвір і не міг пролізти в нього. П'ятий і шостий вдалися краще. Але тільки двадцять дев'ятий і тридцятий задовольнили нарешті строгого вчителя.

Ще складніше було навчитися виготовляти ескімоські сани. Їх робили з кількох кусків дерева чи китових кісток, які майстерно зв'язували ремінцями. В цих санях не було жодного цвяха чи шурупа. На обробці ж дерева Амундсен, на щастя, знався добре і своїм умінням здивував ескімосів.

Та найважче йому давалася наука управляти собачою упряжкою. Він не раз проклинав цих напівдиких, пекельних звірят, які, відчувши в ньому новачка, зовсім не реагували ні на його окрики, ні на батіг. При кожній нагоді вони накидались один на одного і люто гризлися, заплутуючи упряж у справжні гордієві вузли, яких не можна було розрубувати. Отож доводилося терпляче розплутувати голими