Читати книгу - "Чотири шаблі"

— Кажіть! Недаром же я за вами слідкував увесь час. Це тільки він і ніхто більше.

— А які причини?

— Він злий на вас за вашу рижу. Він думає, що ви її вже обкрутили. Пригадайте, як давно ви з ним не балакали.

— Оце й усе?

— Цих причин вистачить. І мені навіть подобається, як він ловко нас обкрутив. Він, видко, звичний мати справу з ножем.

— До цих пір він дотримувався пензля.

— Давайте я вам цю справу розкрию. От, значить, ви йдете…

До нашої кімнати зайшло двоє людей з лікарем.

— На кого маєте підозріння? — запитав один, розкладаючи папери.

Я глянув на Богдана суворим і застережливим поглядом. Він зрозумів мене і заплющив очі.

— Нас, очевидячки, хотіли пограбувати, та щось перешкодило. Ні на кого підозрінь не маємо і вважаємо це за напад портових грабіжників.

— Може, хтось нахвалявся, хтось погрожував? Згадайте своїх ворогів.

«Своїх друзів», — подумав я, але допитувачеві не відповів. Він зібрав папери і вийшов разом із лікарем і супутником. Богдан розплющив одне око.

— Ми й самі добрі шукачі, — посміхнувся він.

Ми провадимо перервану розмову.

— Коли ви йшли, — каже Богдан, — і він вам перегородив дорогу, я одразу став бігти на поміч. Заблищав ніж. Ви схватили його за руку і припали до неї ротом.

— Я укусив його.

— Потім ви одсахнулися, і він вас ударив ножем. Ви помітили, в якій руці він тримав ножа? У лівій руці. Він, значить, лівша. От звідси нам і треба виходити: він лівша, на лівій руці від зубів мусить бути знак. Ну, що — ловко?

— А який на ньому був одяг?

— Я не помітив, а ви?

— Мені здалося, що щось смугасте або рябе. Хоч поручитися не можу — можливо, то мені в очах зарябіло.

— Значить, я починаю?

— Можете починати, тільки щоб Сев не помітив ні крихти. Навіть коли це зробив він, то й тоді я любитиму його і не зраджу дружби. Така дурниця, як ніж, не може відгородити від мене Сева.

— Нащо ж тоді дошукуватись?

— А цікаво буде колись йому згодом нагадати і посміятись разом. Мені здається, що він уже кається.

Богдан промовчав, не знаючи, як мене зрозуміти.

— Адже ви любите ту дівчину?

— Це не стосується до нашої балачки.

— І ви можете віддати її Севові?

— Сев має в неї таке ж місце, як і я. До того ж — у неї є своя голова.

— Жіноча голова, — сказав Богдан, — завше любить, щоб її хтось затуркав. Вона не може сама чогось вирішувати. Жінка любить руку і повід.

Настала довга мовчанка. Ми заглибилися в думки. Тоді трохи згодом до нашої кімнати зайшла схвильована Тайах.

— Дружочок, хто це тебе? — вона сіла на стілець, щоб бачити нас обох. Я удав, що мені боляче, і затулив очі рукою. Цим я давав їй можливість подивитися на Богдана довше, ніж це дозволяла моя присутність.

— Болить?

— Коли б вас ножем кольнути, — відповів за мене Богдан, — то й вам би, мабуть, боліло.

Жінка не зрозуміла такої до неї нечемності і подивилась на мене.

— Отак ви собі ходите, ходите, — продовжував мій товариш, — хвостом метете сюди, хвостом метете туди, а хтось, може, через вас ножі одержує…

— Богдане! — перебив я.

— Та я для прикладу кажу. Бо жінці завше приємно дивитися на двох розкуйовджених і закривавлених півнів. Коли жінка бачить, що через неї люди виймають ножі і починають різатися, — це для неї, як вода для квітів, вона росте, повніє, хорошіє.

— Богдане, не майте мене за одну з тих жінок, яких ви взагалі бачили. І не стосуйте до мене вашої філософії. Коли через мене хтось битиметься — я покину їх обох. Вони не мають права почувати мене власністю. А взагалі — що матрос може розуміти на делікатних справах?

Богдан з обурення закашлявся. Його живіт, що мусив не ворушитися жодним м'язом, почав труситися. Тайах підбігла до нього і, піднявши йому голову, напоїла водою з чайника. Вона трохи злякалася такого впливу своїх слів.

— Дівчино, — сказав я, — у нього дві рани на тілі, і кожна може розкритися. Не сердь його хоч ради площі біля собору Дуомо. Ради таксі, що кружляло по площі.

— Ти одержав?

— Одержав і прочитав. Прочитав до половини. Потім випив півпляшки горілки і прочитав до кінця. Не перебивай. Гріхів у тебе я не бачу. Ти не могла інакше себе тримати. Тільки я на твоєму місці, проте, поїхав би до… як його звати те містечко біля Мілана, куди ви мали поїхати?

— Монца. Там чудесна природа, кабаре і ресторан.

— Я поїхав би до Монца. Я розхлюпав би там озера, в які дивляться високі ліси, і я вибив би всю траву на галявинах. Я допустив би до себе всі іскри й зорі, і коли б від цього з'явилася на світі нова людина, — це було б осущненням ідеї.

— Ти з мене не глузуєш?

— Ти зробила, як і кожна жінка зробила б на твоєму місці. Ви не любите гіркості, що приходить на ранок, того полину, який відкриває людині тайну її життя. Слово честі, на тобі немає й пилинки гріха.

— А коли б я… поїхала?