Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

Крім того, командир щоразу звіряється з картою корабельних аварій.

Це, власне, карта світового океану, але вона рясніє особливими позначками. Досить поглянути на неї, щоб зразу ж зорієнтуватися на велетенському морському кладовищі.

Наше місце — ось воно! Зовсім недалеко від нас, на такій-от глибині, лежить “Шаленість” — лінійний тридечний корабель британського флоту, що його затопили французи в такому-от році. Трохи далі, на таких-от координатах, — знаменитий “Титанік”, який наскочив на айсберг щойно перед першою світовою війною. А ось прогулянкова яхта “Іграшка”, водомісткістю стільки-от тонн. Вибір, як бачиш, великий.

Ми вже не раз грали в піжмурки з ворогом на морському кладовищі. Гейнц жартома називає це опоганенням могил.

Командир підводить переслідувачів до затонулого корабля, випускає трохи солярки — для принади, а потім, круто повернувшись, відходить перемінними галсами. Він не вдає мертвого, — ні. Але замість себе підставляє під удар мерця!

На поверхню піднімаються уламки. Солярка і уламки!

Чому б не дати переслідувачам трохи задоволення? Наступного дня в переможних реляціях з’явиться повідомлення про новий затоплений німецький човен. А наш підводний човен, цілий-цілісінький, виринає з води на другому кінці моря. Гра в піжмурки триває…

Щойно я відпоював водою Рудольфа, мого сусіда по каюті.

Бідоласі привиділося, буцімто він у церкві на заупокійній месі.

— Невже ти не чуєш, Венцель? — мимрив він, ухопивши мене за руку і весь тіпаючись. — Ну от же — орган! Служка задзвонив у дзвіночок! Співають дівчата, хор! Боже мій, я чую, як ридає моя мати!

Я підтримував його тремтячу голову, побоюючись, щоб він часом не відкусив краєчок склянки.

Цього разу припадок минув швидко. Я навіть не викликав Гейнца. Все одно він не сказав би нічого нового. Слухова галюцинація! З нашим Рудольфом це буває.

Рудольф відкинувся на подушки, сорочка на грудях була мокра — половину води він вилив на себе.

— Заспокойся! — сказав я. — Ти моряк, візьми себе в руки!

— Я спокійний, — пробурмотів він. — Я спокійний, ти ж бачиш. Я спокійний, як сільське кладовище…

Ці дні він занадто багато дивився на траурне повідомлення, яке висить над його ліжком. І от наслідок! Я винен, бо недогледів.

Де й коли він роздобув цю регенсбурзьку газетку? (Регенсбург — його рідне місто). На наші бази майже не привозять провінціальних газет. І уяви собі: це був саме той номер, де на останній сторінці мати Рудольфа сповіщає про заупокійну месу по синові, лейтенанту флоту, який загинув смертю героя у Варангер-фіорді, і таке інше!

Рудольф вирізав з газети це оповіщення, дбайливо його обкантував і повісив над своєю койкою.

Спочатку це виглядало як жарт, хоч і похмурий, правда, але все ж жарт. Рудольф щораз повторював: “Я повно прожив своє життя, навіть прочитав траурне повідомлення про самого себе”.

А потім почалися оті слухові галюцинації…

Я один з небагатьох на нашому підводному човні, які досі ще зберігають ясну голову.

Професор Гільдебрандт завжди хвалив мою голову. Він вважав, що я вмію переконувати. Ганив лише за пристрасть до метафор і деяку сумбурність викладу. І все ж він збирався залишити мене при кафедрі.

Я б читав лекції в Кенігсбергському університеті, в тих аудиторіях, де вчився сам. З часом ти б стала панею професоровою. І тоді не треба було б ризикувати життям, щоб переконати тебе в тому, що я живий.

Але — затуманіла ясна голова!

Річ у тім, що Кенігсберг не тільки місто великого Канта. Це разом з тим і колишній центр комтурства Тевтонського ордена, а згодом опора Другого і Третього рейху на Сході.

І от почали бити барабани, заревіли труби, і од вітру, який вони здійняли, порозлітались мої акуратні конспекти з філософії.

Мабуть, у житті кожної людини (а також, гадаю, і народу) є рокована поворотна дата. Припущено помилку — непоправну, і все котиться по похилій площині казна-куди!

Для мене такою датою був 1934 рік. Фюрер проголосив могутність Німеччини на морі, і я, розпрощавшись з Гільдебрандтом, пішов до училища підводного плавання.

А коли вся Німеччина переступила роковану дату?..

У першій світовій війні — я пам’ятаю цифри — загинуло два мільйони німців, стільки ж, скільки населення у всій Данії. Нині, напевно, загинуло втричі більше, тобто населення Швеції.

Лоттхен, зрозумій! Мені набагато важче, ніж іншим — Рудольфу, Готлібу, Францу, Курту! Я більше думаю, ніж вони. Це — кадрові офіцери флоту Великої Німецької імперії, їх навчали тільки одного — вбивати. А я вмію не тільки ще. Все ж таки я закінчив університет…

Інколи я шкодую, що закінчив його…

Чи може виникнути миролюбна Німеччина — ось головне питання!

Чи немає фатальної невідворотності, історичної приреченості і обумовленості всього, що сталося? Сім’я військових катастроф — чи не закладено воно в самих глибинах німецького духу?

Я хотів би поговорити тепер із професором Гільдебрандтом.

Гадаю, що на питання про миролюбну Німеччину він би відповів ствердно. А й справді: чому б Німеччині не бути миролюбною? Адже ж є в нашому національному характері, побіч войовничості, і славнозвісна акуратність, і точність, і працьовитість, і, нарешті, мрійливість! Хто ще вміє так мріяти, як ми, німці? Фауст не тільки занапастив бідну Гретхен. Він узявся творчо працювати на благо людей. Він будував греблі, відвойовував землю у моря.