Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

Власне, вона була просто волоцюгою, що блукала по світу. Коли вона отримувала від чоловіка гроші, то грала, а коли програвала їх, то також не помирала з голоду, хто­зна-як і на які кошти живучи. Казали, ніби її одного разу бачили в Санкт-Петербурзі, але поліція швидко випрова­дила її з тієї столиці, тому аж ніяк не можна вірити чут­кам, що вона потім стала російською шпигункою в Тепліці та Відні. Я навіть чув, що в Парижі вона знайшла одну свою родичку, не більше й не менше як свою бабусю по матері, і та виявилась ніякою не Монморансі, а бридкою старою служницею в якомусь бульварному театрі. Їхня зустріч, що про неї, як мені натякали, знали й інші особи, була дуже зворушлива. Автор цієї повісті не має змоги до­кладніше розповісти про ту подію.

Якось у Римі місіс Родон щойно переказали її піврічне утримання на головного тамтешнього банкіра, а оскільки кожного, хто мав на рахунку більше як п’ятсот скуді, за­прошували на бенкети, які цей фінансовий туз влаштову­вав протягом зимового сезону, то й Бекі вшанували запро­шенням, і вона з’явилася на одній із пишних вечірок князя й княгині Полоніа. Княгиня походила з дому Помпіліїв, 193 що по прямій лінії вели свій рід від другого царя Риму та Егерії з дому Олімпійців, а дід князя, Алессандро Полоніа, торгував милом, есенціями, тютюном та хусточками, ходив з дорученнями різних джентльменів і потроху позичав гроші на проценти. В салонах банкіра збиралися всі великі люди Рима - князі, герцоги, посли, митці, музиканти, мон-синьйори, юні мандрівники зі своїми гувернантками - люди всякого чину і стану. Зали банкіра були пишні, залиті світ­лом, на стінах блищали позолочені рами (з картинами), попід стінами - сумнівні антики, а велетенська позоло­чена корона й герб князя - золотий гриб на рожевому тлі (колір тих хусточок, якими торгував його дід) - та сріб­ний водограй родини Помпіліїв яскріли на всіх стелях, дверях і стінах будинку, а також на атласних балдахінах, готових до прийому пап та імператорів.

І ось Бекі, яка приїхала з Флоренції в диліжансі і влаш­тувалася в дуже скромному номері готелю, отримала запро­шення на прохану вечерю в князя Полоніа. Покоївка убра­ла її старанніше, ніж будь-коли, і Бекі подалася на той бенкет, спираючись на руку майора Ледара, з яким вона тоді подорожувала (тим самим, який наступного року за­стрелив у Неаполі князя Ріволі і якого надупелив ціп­ком сер Джон Бакскін за те, що в його капелюсі виявилося ще чотири королі, крім тих, якими він грав у карти). Вони разом зайшли в покої, і Бекі побачила там чимало давніх знайомих, яких пам’ятала з щасливіших часів, коли вона була хоч і не невинна, але ще не спіймана. Майор Ледар був знайомий з багатьма чужоземцями - пронозливими чоловіками з бакенами, з брудними емблемами клубу у пе­тельках сюртуків, під якими майже не помітно було соро­чок,- але земляки майора явно уникали його. Бекі також упізнала тут кількох леді - сумнівних італійських графинь, з якими чоловіки обійшлися дуже жорстоко... тьху, та чи варто нам говорити про цих покидь­ків, цю потолоч, нам, що були в найвишуканішому това­ристві Ярмарку Суєти? Якщо вже грати, то чистими кар­тами, а не цією замацаною колодою. Але кожен, хто вхо­дить до складу численної армії мандрівників, бачив такі нерегулярні загони мародерів, що, як Нім і Пістоль, 194 при­мазуються до головних сил, виступають під прапором ко­роля, хваляться своїми повноваженнями, але грабують на свою користь і часом попадають на шибеницю, де їх зали­шають висіти на пострах іншим.

Отож Бекі під руку з майором Ледарем пройшлася по всіх кімнатах, випила разом з ним чимало шампанського біля буфету, де гості, особливо ті, з нерегулярного загону майора, запекло проштовхувались до закусок і напоїв, якими наша пара вже добряче підживилася. Звідти вони рушили далі, аж поки досягли оббитого рожевим оксами­том салону самої княгині в кінці анфілади кімнат, де була статуя Венери, оправлені в срібло венеціанські дзеркала й де князівська родина пригощала за круглим столом вече­рею своїх найпочесніших гостей. Бекі згадала, що саме в такому невеличкому вибраному колі вона вечеряла в лорда Стайна... А ось і він сидить за столом Полоніа - вона по­бачила його.

На його біному, лисому, блискучому лобі червонів яскра­вий шрам від рани, заподіяної діамантом; руді бакени були перефарбовані й мінилися пурпуровим кольором, від чого його бліде обличчя здавалося ще блідішим. На ньому був ланцюг і ордени, серед них орден Підв’язки на голубій стрічці. З усіх присутніх він здавався найвизначнішою осо­бою, хоч там вечеряли можновладний князь з княгинею і якась королівська високість з принцесою. Поруч з мілор­дом сиділа вродлива графиня Белдадонна, в дівоцтві де Гландьє, чоловік якої (граф Паоло делла Белладонна), по­всюдно відомий своїми чудовими ентомологічними колек­ціями, давно вже був відсутній - поїхав з якоюсь місією до імператора Марокко.

Коли Бекі побачила те славетне обличчя, яким вульгарним їй видався раптом майор Ледар і як засмер­діло тютюном від огидного капітана Шулера! Вона миттю прибрала вигляду великосвітської дами, намагаючись ди­витися й триматись гак, ніби вона знов опинилася у Мейфейрі. «Та жінка, видко з усього, дурна й сварлива,- поду­мала вона.- Я певна, що вона не вміє розважити його. Вона вже, мабуть, йому набридла, а зі мною він ніколи не нудився».

В її серці тріпотіло безліч таких зворушливих надій, по­боювань, спогадів, коли вона блискучими очима (на підма­льованому до самих вій обличчі вони аж мерехтіли) диви­лася на великого вельможу.

У ті вечори, коли лорд Стайн надягав ордени Зірки й Підв’язки, він прибирав також особливо вельможного вигляду, дивився на всіх і розмовляв, ніби могутній володар, яким він і був. Бекі замилувалася його усміхом - по­блажливим, невимушеним, гордовитим, сповненим гідності. Ох, bon Dieu, яке приємне було його товариство, який він блискучий, дотепний, цікавий співрозмовник, які в нього чудові манери! І вона проміняла його на майора Ледара, що тхне тютюном і горілкою, на капітана Шулера з його жокейськими жартами й жаргоном кулачного бійця і на таких самих інших. «Цікаво, чи він мене впізнає?» - по­думала Ребека.