Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Здається, це тут поруч, — Рен окинула поглядом старі будинки, які в сутінках нависали над ними, як кам’яні гіганти, оброслі балконами, трубами й антенами.

Діке кивнула. Адреса на папірці збігалася з написом на табличці, яка висіла на розі пошарпаної будівлі з обдертими цегляними стінами. Рен підійшла до великих оббитих металом дверей і прочинила їх з натужним скрипом. Довгий коридор вів просто до дверцят в іншому кінці, де приглушено блимало жовте світло.

— Бентен? — покликала Рендалл, переступаючи поріг. Підлога, вкрита пощербленою плиткою, віддавала холодом.

— Не знаю, про що збрехала твоя нова знайома, та місце неприємне, — зауважила Діке.

— Це просто старий будинок, — відповіла Рен і швидко рушила вперед. Блок поперед себе вона виставила інстинктивно.

Двері скрипнули, світло лампи вдарило в очі.

Складна схема вирощування, накреслена крейдою, вкривала всю підлогу. Під ногами щось квацнуло. Рен опустила погляд, уже знаючи, що побачить там. Кров підступала до підошов.

Вона заповнювала кожен елемент схеми вирощування, і Дерево Життя обернулося символом смерті. Біля основи Дерева хтось лежав. Хоча ні, не хтось — то була достеменно Бентен. Нудота підступала зсередини, поки Рендалл здолала останні кроки й побачила її лице. Дівчина лежала без руху, тільки груди повільно й важко здіймалися, помережані битим склом.

— Що тут відбувається, Акай? — погляд Діке швидко бігав кімнатою.

— Це схема вирощування. Дуже складна, — пояснила Рен першою і опустилася біля Бентен на коліна, розтираючи візерунок ногами.

— О, богине Савітрі… ви прийшли… — охриплим голосом прошепотіла дівчина, притискаючи уламки до грудей.

Уламки скла. Порізані пальці. Сфера мрії. Ну звичайно. Прокляті «вселенські» мрії, про які Бентен весь час твердила. «Є честь у жертві задля вищої мети».

— Не ворушися, — Рен підозрювала, що вже пізно що-небудь виправляти, але не хотіла здаватися передчасно. — Не говори.

— Ви досі не вірите? — Бентен далі жебоніла. — Великі мрії треба вирощувати… Я вам кажу. Це майже як створювати світ, — вона усміхнулась і повела невидющим поглядом угору. — Світ, він такий…

Рендалл швидко силкувалась згадати пари Діана Керна — ті, на яких їх учили лікувати, а не ламати кістки з почуттям любові, — і спробувала спрямувати тонкий потік енергії просто в груди Бентен. Енергія — майже зрима — розбилась на сотні крапель і впала донизу. Нічого не змінилося.

— Діке, що робити?

— Нічого, — координаторка присіла навпочіпки, опустивши поділ спідниці в калюжу крові, проте не звернула на це уваги. Її довгі пальці уважно пробіглись по руці студентки вгору, тоді торкнулись грудей. — Нічого не зробити. Вона вся витекла, її сила. У цю твою схему. А те, що не витекло, вже висотують знаки, і процес не спинити.

Бентен повела очима вбік.

— Тут ще хтось?

— Діке.

— А… — дівчина зітхнула й замовкла.

Рен зціпила зуби. Чого були варті всі ті місяці навчання, коли вона не могла, просто не могла повернути життєву силу Бентен, яка лежала перед нею. Не могла повернути втраченого в тіло, котре ще конвульсивно трималося, але за хвилину чи дві мало втратити божественну душу, яка чіплялася за нього, і обернутися спорожнілою оболонкою.

— Спершу Гермес, тепер ти… — прошепотіла Рен здушено. — Чому це переслідує мене? Я ж не богиня смерті.

— Гермес? — перепитала Бентен. Її голос наче поглинало щось ізсередини — щось, що обтинало ниточку за ниточкою. — Отож ви вже були в минулому? Хоч я й казала вам…

— Так, була, а звідки ти… о боги, не час для цього.

— То я спізнилася…

— Зажди. Я зв’яжуся з кимось із Академії… Аматерасу, Керн, хтось… Хамсіне! Допомогу. Поклич допомогу! — вигукнула Рен, розуміючи, як далеко Академія. І які холодні пальці Бентен.

Діке натомість торкнулася її чола:

— Що ти сказала щойно, Акай? Чому «спізнилася»? Кажи правду.

Відповіді не було.

— Котра година? — перепитала Діке, повертаючись до Рен.

Та кинула погляд на великий годинник на стіні — стрілка завмерла на позначці близько десятої.

— Богине Савітрі, вибачте. Так наказала велика Герес… Вона знає: всі помруть. Вона не хотіла цього… — Бентен лепетала все тихше, все нерозбірливіше. — Заберіть рештки моєї енергії. Використайте їх на добру мрію. Перш ніж усе… розтане…

Вона потяглась угору руками, ніби хотіла обійняти когось невидимого чи вітала його, радо й усміхнено, а тоді її тіло обм’якло і руки безвольно впали. Хоч якою була мрія, здійснена тут, вона взяла собі не лише кров мрієрости, а й її життя. Рен була певна, що це надто висока ціна за будь-чиє бажання.

— Твій вітер скоро передасть повідомлення? — тихо мовила Діке, підводячись.

— Яка тепер різниця? — відповіла дівчина, переборюючи бажання розридатися: не було на це часу.

Останнє бажання Бентен належало здійснити негайно. Тож вона приклала долоні до закривавлених грудей загиблої, проказала кілька церемонних слів і заплющила очі, щоб не бачити, як по зап’ястях почали витися тонкі цівки енергії, зблискуючи, мов міріади зірок, які народжувались, горіли і згасали в цьому Всесвіті.

Рен здавалось, що наступні кілька хвилин — годин? — днів? — пройшли повз неї. Хтось підходив, хтось термосив її за плечі, намагаючись підняти на ноги. Очі відмовлялися бачити, що відбувається, і довго-довго перед ними стояли лише кров та чиста енергія, котра в’ється вгору по руках. Рен зібрала її всю і помістила в колбу, як і ту енергію, котру подарував Історик.

Коли прийшли Аматерасу з Одіном, дівчина нарешті отямилася й зрозуміла, що досі сидить на холодній долівці, на напівстертих слідах схеми вирощування, де засохла чорною кіркою кров Бентен. Хамсін повернувся до неї легким поколюванням у зоні ребер і поцілував біля кожного вуха, щоб хоч якось підбадьорити.

— Савітрі, — Аматерасу вивищувалась над нею, як обеліск, закутаний у темно-червоний атлас. — У вас є два речення.

— Ми прийшли. А вона вже вмирала, віддаючи все своїй