Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"

— Тож ти очолюєш Бене Ґессерит.

Голос теж нічим не примітний. Дивно видозмінений ґалах, не жаргон, хоча відчувалося, що він у неї на кінчику язика. Наявні лінгвістичні трюки. Мурбеллині знання підкреслювали це.

«Вони мають щось близьке до Голосу. Не рівня тому, який ви дали мені, але вони спроможні на інші речі, свого роду словесні хитрощі».

Словесні хитрощі.

— Як я маю звертатися до тебе? — спитала Одраде.

— Я чула, що ти називаєш мене Павучою Королевою. — Оранжеві цятки злобно танцюють у її очах.

— Тут, у центрі твоєї павутини, та з огляду на твої неосяжні сили, боюся, що мушу зізнатися в цьому.

— То ось що ти помітила — мої сили. — Марнославство!

Першим, що справді відмітила Одраде, був запах цієї жінки. Вона скупалася в якихось відразливих парфумах.

«Приховування феромонів?»

Пересторога від умінь Бене Ґессерит робити судження на основі незначних чуттєвих даних. Можливо. Так само можливо, як і те, що вона любить ці парфуми. Ця огидна мікстура містила нотку екзотичних квітів. Щось із її вітчизни?

Павуча Королева поклала долоню на своє непримітне підборіддя.

— Можеш називати мене Дамою.

— Це наш останній ворог на Мільйоні Планет! — заперечила компаньйонка.

Значить, так вони називають Стару Імперію.

Дама здійняла руку, вимагаючи тиші. Так знічев’я і так промовисто. Одраде побачила в очах помічниці блиск, що нагадав їй Беллонду. Така сама злобна настороженість і пошук місця для удару.

— Більшість мусить звертатися до мене як до Великої Всечесної Матрони, — сказала Дама. — Я дарувала тобі честь. — Вказала на аркоподібні двері позаду. — Вийдемо назовні, лише вдвох, і порозмовляємо там.

Це було не запрошення, а наказ.

Одраде зупинилася у дверях, щоб глянути на висвітлену там карту. Чорне на білому, маленькі лінії стежок і неправильної форми фігури з підписами на ґаласі. Це були сади за тротуарами, ідентифікація насаджень. Одраде схилилася нижче, придивляючись, а Дама тим часом чекала з веселою терплячістю. Так, чужосвітні дерева та кущі, дуже нечисленні з них давали їстівні плоди. Гордість володіння, а ця карта мала підкреслити її.

У патіо Одраде промовила:

— Я зауважила твої парфуми.

Дама поринула у спогади, а коли відповіла, в її голосі з’яви­лися тонкі підтони.

«Квітковий ідентифікаційний маркер її власного фреймбуша. Уявити тільки! Та вона сумна і сердита водночас, коли думає про це. І міркує, чого я звернула на це увагу».

— Інакше кущ був би не прийняв мене, — сказала Дама.

«Цікавий вибір часу дієслова».

Акцентований ґалах нескладно було зрозуміти. Вочевидь, вона несвідомо пристосувалася до слухача.

«Добрий слух. Витрачає кілька секунд, придивляючись, прислухаючись і пристосовуючись так, щоб її розуміли. Дуже давня мистецька форма, яку більшість людей швидко засвоює».

Одраде розгледіла в цьому ті ж корені, що і в захисного забарвлення.

«Не хоче здаватися чужою».

Адаптивна характеристика, вбудована в гени. Всечесні Матрони не втратили її, але це була їхня вразлива точка. Підсвідомі тональності були не повністю приховані й багато чого виявляли.

Попри своє вульгарне марнославство, Дама мала й інтелект, і самодисципліну. Приємно було дійти такої думки. Відпадала необхідність говорити іносказаннями.

Одраде зупинилася там, де й Дама, на краю патіо. Вони стояли майже пліч-о-пліч. Одраде, що дивилася на сад, була вражена його ледь не бене-ґессеритським виглядом.

— Викладай свою партію, — сказала Дама.

— Яка моя вартість як заручниці? — спитала Одраде.

Оранжевий спалах!

— Ти недвозначно поставила це питання, — промовила Одраде.

— Продовжуй. — Оранжева барва зникає.

— У Бене Ґессерит є три Сестри, що можуть мене замінити. — Одраде кинула їй свій найпронизливіший погляд. — Ми можемо ослабити одні одних так, що це знищить і нас, і вас.

— Ми могли б розчавити вас, як комаху!

«Стережись оранжевого!»

Пересторога зсередини не змусила Одраде відхилитися.

— Але рука, що ляснула нас, загноїлася б, і врешті вас пожерла би хвороба.

«Якщо не вдаватися у специфічні деталі, годі висловитися ясніше».

— Неможливо. — Оранжевий спалах.

— Думаєш, ми не знаємо, що вас відштовхнули сюди ваші вороги?

«Мій найнебезпечніший гамбіт».

Одраде чекала ефекту. Похмура гримаса була не єдиною видимою реакцією Дами. Оранжева барва зникла, очі без неї здавалися дивно невідповідними до грізного обличчя.

Одраде кивнула, наче Дама відповіла.

— Ми можемо підставити вас під атаку тих, хто загнав вас у цей глухий кут.

— Думаєте, ми…

— Ми знаємо.

«Принаймні я тепер знаю».

Знання викликало піднесення і страх одночасно.

«Яка зовнішня сила змогла подолати цих жінок?»

— Ми просто накопичуємо сили, перш ніж…

— Перш ніж повернутися на арену, де вас напевне розчавлять… де ви не можете розраховувати на свою нездоланну кількісну перевагу.

Голос Дами перейшов у пом’якшений ґалах, який Одраде насилу розуміла.

— Тож вони були у вас… і винесли свою пропозицію. Які ж ви дурні, що вірите…

— Я не сказала, що ми віримо.

— Якби Логно там, позаду… — Кивок головою на помічницю в кімнаті. — …якби почула, що ти так зі мною розмовляєш, ти була б мертвою швидше, ніж я встигла б тебе попередити.

— Мені пощастило, що ми тут лише вдвох.

— Не розраховуй, що це надто допоможе тобі надалі.

Одраде через плече озирнулася на будівлю. Були помітні зміни в проєкті Гільдії: довгий фасад з численними вікнами, багато екзотичної деревини і коштовного каміння.

Багатство.

Вона зіткнулася з багатством, доведеним до екстремального рівня, багатством, яке декому складно було уявити. Чого тільки Дама не захотіла б, що тільки могло їй запевнити підлегле суспільство — ні в чому їй не відмовлено. Ні в чому, крім свободи повернутися в Розсіяння.

Як сильно чіплялася Дама за фантазію, що її вигнання може закінчитися? Що це за потуга пригнала таку силу назад до Старої Імперії? Чого сюди? Одраде не сміла спитати.

— Продовжимо в моєму помешканні, — сказала Дама.

«Нарешті в лігво Павучої Королеви!»

Помешкання Дами було частиною загадки. Підлога встелена багатими килимами. Вона скинула сандалі та ввійшла босоніж. Одраде наслідувала її приклад.

«Глянь на мозолисту підошву на стопах! Небезпечна зброя, і підтримується в доброму стані».

Одраде заінтригувала не м’яко встелена підлога, а сама кімната. Одне віконце, що виходило на дбайливо доглянутий ботанічний сад. Ні портьєр, ні картин на стінах. Без прикрас. Вентиляційна решітка рисувала тінисті смуги над дверима, в які вони ввійшли. Ще одні двері праворуч. Ще один вентиляційний отвір. Дві м’які