Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Як Олександер Македонський?

– Як Олександер Македонський!

Таж він мовчить, схаменувся я, він цього напевно не говорив, це, здається, тільки за асоціацією пролунало в моєму мозку, хоч тепер я знову виразно чув його голос:

– Ну то як, ідете з нами чи ні?

– Ловити рибу?

– Ловити рибу.

– Отак о?

– Отак о.

– Це далеко?

– Залежить від ваших кроків.

– Я ж без вудлища!

– Я вам дам.

Ні, він і цього не сказав, вирішив я. Це просто знову від нього якось дивно відлунюють слова. Я міркую собі, а вони вголос відлунюють.

– Якби ви погодилися, щоб я вас провів, а ви мені по дорозі розповіли, чи буває у вас мій клієнт.

– Дати вам вудлище?

– Ви гадаєте, мені конче треба вудлища? А коли я з вами просто так, без? Бож я, властиво, хотів лише довідатися, чи заходить до вас мій клієнт і чи ви його знаєте?

– Ну то рушаймо?

– З великою охотою.

– А тепер вудлище.

– Я вам справді дуже вдячний, дуже люб’язно з вашого боку. Тільки, знаєте, мені ніколи в житті не доводилося ловити риби: я не вмію. Та й потім.

– Ловити рибу можна й не вміючи. Дехто запевняє навіть, ніби в тих, хто не вміє ловити, найкраще клює. Вам це чи це?

– Ви справді гадаєте, що мені конче потрібне вудлище?

– Чи це? Маєте вибір!

– Мені однаково.

– Коли є вибір, тоді далеко не однаково.

– Ну, то нехай це.

Мене підбурювало сказати, що я не тільки не ловив риби, а й не тримав у руках вудлища, якого я навіть трохи побоююся: як я взагалі дам собі з ним раду, коли воно таке довжелезне, я напевно одразу ж зашпортуватимуся з ним, проте, замість відповіді, я лише махнув рукою, чорт з ним, з патичиськом, про мене нехай і вудлище, не триватиме ж це довіку, аби він лише розповів про мого відвідувача.

Бородач ще раз перетрусив оберемок, і подав мені, здасться, найдовше знизу, хоч, звичайно, таким довгим його, ймовірно, зробила моя нехіть до рибальських приладів, тицьнув коробку з дощовими хробаками, яку я взяв, намагаючися не зрадити виразом, як мені гидко, а їх же доведеться ще й брати в руки й живими настромлювати на гачок, і решту червяків зсипав собі до глибокої Гумової кишені, що послужило рудому ніби сигналом.

Рудий зліз з комоди й зупинився напроти мене, дурникувато усміхаючися:

– Ви ловите рибу на хробаків?

Не розуміючи, чого він хоче, я подивився на нього потім перевів очі на бородача, який не зареаґував на мій погляд, і вирішив: рудий напевно домагається частини тих хробаків, якими обдарував мене бородач, бож рудому, хоч він і сортував черву, нічого не перепало, оскільки решта хробаків зникла в бородачевій кишені.

– Справді, – звернувся я до бородача, – ви дали мені подостатком черви, забувши про вашого товариша. Бодай половину я вам охоче віддам назад. Вони навряд чи мені знадобляться, їх тут і так багато, а мені вистачить і одного.

– Це не товариш, а мій учень і послідовник, – обізвався бородач. – Хробаків йому взагалі не треба. Він ловить рибу без принади, на голий гачок.

Я замислився, що така відповідь означає, однак бородач похапцем, ніби йому урвався терпець, подав мені відро на рибу, розсунув стіну, яка відкривалася вгорі на рейках з коліщатками, як на середньовічних клунях, просто в сад, і ступив уперед, оглядаючися й присвічуючи кишеньковим ліхтариком, чи я приєднуюся, а я поспішив його наздогнати. За нами ззаду, захряснувши стіну, тупцював рудий, з обличчя якого навіть у темряві не сходила усмішка.

– Чи ви знаєте мого клієнта? – пробував я питати бородача, силкуючися не відставати й тримати якомога далі від себе, як гадюку, вудлище, яке чіплялося за гілля, і я щоразу поров носом, з великими труднощами втримуючися то за кущі, то за гілляки, аби не зірватися в провалля, краєм якого ми спускалися вниз.

– Вашого клієнта?

– Я вам довіку дякуватиму, безмежно, неймовірно! Для мене це питання життя і смерти.

Цього, звичайно, аж ніяк не годилося казати. Такого взагалі не говорять, та ще при свідках, хоч би це сто разів відповідало правді: клятий язик, сам вирвався наперед, це я відчув з невловної ледве помітної зміни в постаті бородача. Крізь нього ніби пройшло простирало й зникло, і мені стало ніяково, аж я зупинився, не знаючи, як далі. Маєш, вилаяв я себе, договорився, це лукавий потягнув за язика, тепер усе пропало, бородач перестане відповідати, і краще кинути отак посеред дороги вудлище й відро і, не оглядаючися, податися назад. Але бородач відповів:

– Він бував у мене.

– Слава Богу! То ви його знаєте ближче? Як же це чудово! Нарешті я добіг, за що зачепитися! Справа в тому. Ні, не подумайте чогось поганого, просто мені потрібна про нього невеличка інформація: де він мешкає, що робить, з ким товаришує, ну, і найголовніше, звичайно, як він називається, тобто, ні, ні, не те, тобто те й не те, очевидно, я знаю, як він називається, точніше, я знав, тільки забув, я просто не так висловлююся, язик не слухається, це, зрештою, кожному трапляється, а я вже чую, як зараз воно мине, якби ви тільки допомогли пригадати його прізвище …

Та бородач не поспішав з допомогою.

– Ви його справді знаєте? – вже значно несміливіше перепитав я, близький до розпачу, що мені чомусь не йдуть розпити так, як я їх собі уявляв.

– Я багато чого знаю.

– То ви можете мені сказати про нього …

– Можу, тільки це не означає, що скажу.

– Бійтеся Бога, та чому ж ні? Ви на мене гніваєтеся? Я вам заподіяв якусь прикрість?

– Ні, не гніваюся, чого ж мені на вас гніватися? На це я вас ще мало бачив. Прикрости ви мені жодної не заподіяли, бо я не належу до тих, які дозволяють заподіювати собі прикрощі.

– Ну, а чому ж ви тоді не хочете обмовитися про мого клієнта?

– Дуже просто: інші мене не цікавлять. Балакати про інших нестерпно нудно. Я сам надто цікава людина, щоб теревенити про інших. Та й потім, людина з надхненням здатна говорити тільки про саму себе. А я дійсно надзвичайний. Забобон, мовляв, себе не випадає хвалити, бо це несмак, склали сараки, які справді не мали чого про себе сказати, а щоб помститися, поширили думку, ніби про себе не випадає оповідати найкраще. Проте, що ж я вдію, коли я маю