Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Кивнувши, я помітив, що у мене сочиться кров із руки, з того місця, де вкусила квітка.

— Скільки я спав?

— Може, хвилин двадцять.

Я ривком опустив ноги на підлогу, сів.

— Ну, і якого дідька ти вирішив мене розбудити?

— Ви почали розкозирюватися, — відповів Дроппа.

— Розкозирюватись? Уві сні? Так воно не працює. Ти впевнений, що...?

— Цієї миті я, на жаль, тверезий. Навкруги вас виникло характерне райдужне сяйво, і контури почали розмиватися й танути. Тому вирішив вас розбудити й пересвідчитися, чи ви насправді цього бажаєте. Може, ви пили Плямознищувач?

— Ні, — відказав я.

— Одного разу я випробував його на моєму собаці...

— Сон, — сказав я, розтираючи собі скроні. — Щось наснилося.

— Сон, який можуть бачити й інші? Щось наче біла гарячка на двох?

— Я не це мав на увазі.

— Краще нам піти до Рендома, — Дроппа хотів попрямувати до дверей.

Я похитав головою.

— Не зараз. Мені треба посидіти тут і зібрати себе докупи. Щось я не в порядку.

Поглянувши на нього, я побачив, що він дивиться, витріщивши очі, кудись мені за плече. Я обернувся.

Стіна у мене за спиною, здавалося, танула, наче була зроблена з воску, а десь поруч бушувала пожежа.

— Здається, пора здіймати тривогу та вирушати на екскурсію, — швиденько проказав Дроппа. — Допоможіть! — Із цими словами він промчав кімнатою й вискочив за двері, не припиняючи волати.

Не встиг я оком змигнути, як стіна знову стала нормальною, але тепер замість неї тремтів я. Що в біса відбувається? Може, Маска встиг накласти на мене закляття, поки я ще не роз’явився? І, якщо так, куди воно націлене?

Підвівшись, я уважно роздивився навкруги. Здавалося, наразі все було на своїх місцях. Я розумів, що це не може бути простою галюцинацією, спричиненою недавніми стресами, бо Дроппа теж бачив таку саму картину. Отже, у мене не їде дах. Ні, тут було ще щось, і хай що це таке, я відчував, що воно й наразі ховається неподалік. Повітря було незвично прозорим, і кожна річ вирізнялася неприродно чітко.

Я швидко обійшов усю кімнату, не уявляючи, що, власне, шукаю. Тож нічого дивного, що так нічого й не знайшов. Вийшов у коридор. Чи можливо, що я приніс із собою цю проблему, в чому вона б не полягала? Може, це Джасра, нерухома й зневажена, виявилася троянським конем?

Я попростував до головної зали. Тільки-но зробив кроків із десяток, як попереду виникли навкісні світлові ґрати. Я присилував себе не зупинятись, і з моїм наближенням решітка відкотилася назад, попередньо змінивши форму.

— Мерлю, ходи сюди!

Голос належав Люкові. Самого Люка не було видно.

— Куди? — відгукнувся до нього, не притишуючи ходи.

Відповіді не було, але решітка розійшлася посередині, й половинки гойднулися вбік, наче віконниці, а за ними відкрилося сліпуче світло; мені здалося, наче я помітив у цьому світлі кролика. Тоді видиво раптово зникло, і могло б здатися, що все знову стало нормальним, якби не сміх Люка, який іще кілька секунд лунав невідомо звідки.

Я побіг. Невже це Люк насправді є моїм ворогом, як мені казали, а я не вірив? Може, всі ці події, що відбулися останнім часом, — тільки засіб маніпулювати мною, і він усе це підлаштував, аби я звільнив його матусю з Вежі Чотирьох Світів? А тепер, коли вона в безпеці, чи не вистачить йому зухвальства захопити з її допомогою Амбер, а мене викликати на чаклунський двобій на незрозумілих для мене умовах?

Ні, я не міг у це повірити. Був упевнений, що він не мав потрібної для цього могутності. Але навіть якщо й мав, він не насмілиться таке утнути, доки Джасра є моєю полонянкою.

На бігу я знову почув його голос, нізвідки й звідусіль. Цього разу Люк співав. У нього був непоганий баритон, і він виспівував на повне горло «За молоді літа»[71]. Який іронічний підтекст у це вкладав?

Я увірвався до головної зали. Мартіна й Борса там уже не було. Залишилися тільки порожні склянки на шинквасі, біля якого вони пили. А біля протилежних дверей... Так, біля протилежних дверей стояла Джасра, як я її поставив, пряма, нерухома, і на ній усе ще висів мій плащ.

— Добре, Люку! Закінчуй із цим! — гукнув я. — До біса це лайно! Чому б нам усе не перетерти й не порішати?

— Га?

Спів різко обірвався.

Я повільно підійшов до Джасри, придивляючись до неї. Нічого в ній не змінилося, хіба що хтось засунув їй в іншу руку свого капелюха. У віддалених кімнатах палацу пролунав крик. Може, це все ще репетував Дроппа.

— Люку, де б ти не був, — промовив я, — якщо можеш мене чути, якщо можеш бачити, подивися добре й послухай: вона тут, у мене. Бачиш? Що б ти не надумав, май це на увазі.

Усе навколо взялося брижами, так, неначе я стояв посередині картини без рами, якусь хтось зім’яв, а тоді знову туго натягнув.

— Що скажеш?

Пролунав смішок.

— Моя матуся — вішалка для капелюхів... Так, так. Дякую тобі, старий. Добре зроблено. Не міг зв’язатися з тобою раніше. Не знав, що ти туди сунешся. Вони нас розбили дощенту. Прихопив кілька найманців на дельтапланах, ми осідлали повітряні струмені. Але вони були готові. Всипали нам перцю. Далі я нічого не можу пригадати... Чорт забирай, як же болить!

— Із тобою все гаразд?

Я почув щось схоже на схлип, і саме цієї миті Рендом та Дроппа вбігли до зали, а за їхніми спинами маячив довгань Бенедикт, мовчазний і наляканий.

— Мерлю, — гукнув до мене Рендом. — Що тут коїться?

Я похитав головою:

— Не знаю.

— Звісно, з мене випивка, — почувся голос Люка, цього разу дуже стиха.

Серединою зали промчала вогняна віхола. Це тривало лише секунду, а тоді на її місці виник великий прямокутник.

— Ти ж чарівник, — сказав Рендом. — Зроби щось!

— Не маю жодного поняття, що воно в біса таке, — відповів я. — Схоже на те, що магія сказилася.

У центрі прямокутника намалювався силует людини. Його контури стали чіткішими, уже