Читати книгу - "Хибні мрії, Ліана Меко"

Ось так.

Так Ігор хотів сказати.

Але губи його навіть не ворухнулися. Тіло заціпеніло і перестало слухатися. Потилиця оніміла, а серце застукало швидше в кілька разів. Хтось невидимий штовхнув його в спину, і на дерев'яних ногах Ігор пішов за адміністратором.

Демони всередині ожили і бридко зареготали, вдоволено потираючи долоні.

***

На душі було так приємно та світло. Таке почуття буває, напевно, коли все життя кудись ідеш, уперто переставляєш ноги, сам не знаючи куди, бредеш у пітьмі, і ось нарешті виходиш на світ. І ось ти нарешті вдома. Там, де маєш бути. Там, де серце розквітне, а душа здобуде щастя.

Кіра йшла і посміхалася всім незнайомим людям, що проходили повз, стискаючи в руці, буквально вистраждані в нескінченній черзі (і куди тільки знадобилося їхати всім цим людям такого чудового дня?), квитки.

Сьогодні вони поїдуть додому. У рідне місто. Разом.

Увійдуть у нове життя, тримаючись за руки.

Тепер усе буде інакше. Вони тепер є один у одного. Нарешті зрозумілі та прийняті один одним. Закохані…

Ігор так дивився на неї і так цілував, що сумнівів у його почуттях просто не могло бути.

А що ж до Кіри, то вона давно знала, що любить. Просто боялася визнати. Але тепер страху не було місця. Тепер вони - одне ціле. І це найпрекрасніше, що можна відчувати. Знати, що ти кохаєш і тебе кохають. Потребувати когось і бути комусь взаємно потрібним. Це прекрасно…

Кіра заплющила очі від яскравого сонця і широко посміхнулася самій собі у відображенні вітрини магазину. Вона була щасливою. Хотілося співати, танцювати та голосно кричати про своє щастя.

А ще хотілося їсти. Тому Кіра вирушила до свого улюбленого кафе на набережній.

Пообідала, а потім вирушила до затишного парку, де на вихідних завжди грали вуличні музиканти.

Кіра провела в парку не менше години, із задоволенням слухаючи музику і іноді навіть підспівуючи, але глянувши на годинник, зрозуміла, що настав час повертатися. Ігор, напевно, вже впорався зі своїми справами, не хотілося змушувати його чекати.

Кіра майже підстрибом вирушила до готелю. Однак Ігоря там не виявилося. Кіра знизала плечима, вирішивши, що Ігор затримується, і пішла в номер збирати речі.

Швидко впоравшись, сіла біля вікна, що виходило на площу перед входом у готель, щоби не пропустити появу Ігоря. Він може не захотіти підніматися всередину, він тут явно почував себе не у своїй тарілці.

Кіра зітхнула. Нічого, вони впораються. Згодом він зрозуміє, як мізерна та нерівність між ними, що він собі надумав, як мало вона значить. Нерозумно упиратися, коли їхні почуття сильніші за снігову лавину. Якими б вони не були – великими чи маленькими людьми, накриє – не врятуєшся. Кіра посміхнулася своїм думкам і знову глянула на годинник.

Час йшов. Ігоря не було…

До відправлення поїзда залишалася година. З них двадцять хвилин потрібно, щоб дістатися від готелю до вокзалу на таксі.

Де ж Ігор?

Чорт. Чому вона не запитала номер його телефону?

А він не спитав у неї... А чи має він взагалі телефон? - Вона не знає.

А що взагалі вона знає про нього? Хто він і чого хоче? І взагалі, чи хоче він із нею повертатися? Чи треба йому це? Вона навіть не спитала…

Чорт. Кіра починала не на жарт хвилюватися.

А раптом із ним щось трапилося? Що могло його затримати?

Кіра взяла до рук телефон і бездумно покрутила його в руці. Кому дзвонити? Що робити? Розлютившись на марну річ, шпурнула його на ліжко.

Знову подивилася у вікно.

В очікуванні минуло ще десять хвилин. Кіра дивилася так уважно, боячись упустити появи Ігоря, що від напруги почали боліти очі.

І ще щось. Десь усередині, у грудях. Плавно піднімалося знизу вгору тяжкою болючою хвилею.

Ігоря нема.

Де він? Він хоча б рухається у її напрямі?

Адже він збирався з нею поїхати? Так? Він збирався?

Не в силах більше сидіти на місці, Кіра схопила чемодан і вирушила вниз. Здала ключ від номера, розрахувалася та вийшла з готелю. Немає сенсу сидіти у номері, зачекає на вулиці - вирішила дівчина.

Кіра оглянула площу і знову глянула на годинник. До відправлення залишалося лише сорок хвилин. Час було викликати таксі. Кіра дістала телефон, покрутила в тремтячих руках, знову поклала до сумки. Ні, зачекає ще п'ять хвилин. Вони встигнуть.

Час минав так швидко. Невблаганно швидко. Даремно кажуть, що коли чогось чекаєш, час розтягується до нескінченності. Це не правда. Він мчить галопом, наче наляканий чиїмось надто сильним бажанням його обдурити. Навіть стрілки на годиннику крутяться вдвічі швидше. Так само, як удвічі швидше стукає її стурбоване серце.

Голова починала паморочитися. Все довкола чомусь стрімко втрачало колір. Сіра площа. Сірі перехожі. Сіре небо з хмарами, що швидко набігають. Все ставало тьмяним, бляклим, наче відбивало зовні її внутрішній стан.