Читати книгу - "Гра престолів"

Понад Снігом вітер ожив — то завивав вовком у пустелі, то стихав, щоб приспати пильність людей. Тут зорі здавалися яскравішими й такими близькими, що руку простягни — торкнешся, а рогатий місяць на ясному чорному небі був велетенський. Дорогою Кетлін з’ясувала, що краще дивитися вгору, а не вниз. Східці, що пережили століття морозу й відлиги і незчисленні копита мулів, були потріскані й поламані, а від висоти навіть у темряві перехоплювало подих. Доїхавши до сідловини між двох гострих скель, Майя злізла з мула.

— Тут мулів ліпше перевести,— пояснила вона.— Вітер тут жахливий, міледі.

Кетлін незграбно вибралася з тіні й поглянула на прохід попереду: він був двадцять футів завдовжки і близько трьох футів завширшки та з обох боків круто обривався. Кетлін чула, як завиває вітер. Майя легко ступида вперед, і мул спокійно рушив за нею, наче вони перетинали двір. Тепер прийшла черга Кетлін. Але не встигла вона зробити й кроку, як її лещатами стиснув страх. Вона фізично відчувала порожнечу — безмежне чорне провалля, яке зяяло навколо. Затремтівши, вона зупинилася, не в змозі рухатися далі. Вітер свистів і рвав на ній одяг, намагаючись стягнути її вниз. Кетлін боязко зробила крихітний крок назад, але позаду стояв мул, тож відступати не було куди. «Отут я і помру»,— подумала вона. І відчула, як по спині побігла цівка холодного поту.

— Леді Старк,— гукнула її Майя з того боку. Здавалося, дівчина за тисячі льє звідси.— З вами все гаразд?

Кетлін Таллі Старк проковтнула залишки гордості.

— Я... я не можу, дитино,— гукнула вона.

— Можете,— відповіла байстрючка.— Я точно знаю, що можете. Погляньте, який широкий прохід.

— Не хочу я дивитися.

Здавалося, світ кружляє навколо Кетлін — гори, небо й мули вертілися дзиґою. Відсапуючись, Кетлін заплющила очі.

— Зараз я по вас повернуся,— мовила Майя.— Не рухайтеся, міледі.

Рухатися Кетлін хотілося менше за все. Вона дослухалася до скиглення вітру й шурхотіння шкіри об камінь. Аж тут з’явилася Майя і лагідно взяла її за руку.

— Якщо хочете, не розплющуйте очей. А тепер відпустіть мотузку, Біляк піде сам. Дуже добре, міледі. Я вас переведу, це легко, ось побачите. А тепер ступайте. Отак, просто переставте ногу, хай ковзне вперед. Бачите. А тепер іще крок. Усе легко. Перебігти можна. Ще один крок, давайте. Отак.

І так крок по кроку байстрючка перевела тремтячу Кетлін, яка не розплющувала очей, а білий мул спокійно простував за ними.

Придорожній замок під назвою Небо був просто півкруглим муром, не скріпленим розчином і збудованим на схилі гори, але навіть височенні вежі Валірії, чиї верхівки губились у високості, не здалися б зараз Кетлін Старк чарівнішими. Тут нарешті почалася снігова шапка; побиті негодою стіни Неба були вкриті памороззю, а зі схилів над ними звисали довгі списи бурульок.

Коли Майя Стоун гукнула вартових і брама відчинилася, на сході вже займався світанок. За мурами виявилося лише декілька уступів і ціле звалище валунів і каміння різного розміру. Без сумніву, нема нічого легшого, ніж спровокувати тут гірський обвал. Попереду чорніла печера.

— Тут стайні й касарні,— пояснила Майя.— Далі нам доведеться йти крізь гору. Може, буде трохи темно, та принаймні вітру немає. Мули туди йти не зможуть. Тут починається такий собі кратер — радше драбина, ніж сходи, але не все так погано. Десь за годину ми будемо на місці.

Кетлін підвела погляд. Просто над нею у світлі світанку біліли підвалини Соколиного Гнізда. До нього було шістсот футів, не більше. Знизу він здавався маленьким білим стільником. Кетлін пригадала, що казав дядько про кошики й коловороти.

— Може, Ланістери й не позбавлені гонору,— мовила вона до Майї,— а от Таллі не позбавлені здорового глузду. Я їхала верхи цілий день і більшу частину ночі. Скажіть, щоб спустили кошик. Поїду вгору з ріпою.

Коли Кетлін Старк нарешті досягла Гнізда, сонце вже високо стояло над горами. Вилізти з кошика їй допоміг дебелий сивий лицар у небесно-блакитному плащі й кованому нагруднику з соколом на тлі місяця; це був сер Вардис Іген, капітан замкової варти Джона Арина. Поряд з ним стояв мейстер Колмон, худий і нервовий, у якого брак волосся на голові компенсувався довгою шиєю.

— Леді Старк,— мовив сер Вардис,— яка приємність, міледі, яка приємність! Я вже повідомив вашу сестру. Вона звеліла збудити її, щойно ви з’явитеся.

— Сподіваюся, вона добре виспалася,— підкуснула Кетлін, але цього, схоже, ніхто не помітив.

Чоловіки провели її з підсобних приміщень до гвинтових сходів. Як на такий поважний дім, Гніздо було невеличким замком: сім струнких білих веж на схилі величезної гори тісно тулилися одна до одної, як стріли в сагайдаку. Тут не було потреби ні в стайнях, ні в кузні, ні в псарні, але Нед казав, що зерносховище тут таке ж велике, як у Вічнозимі, а у вежах може розміститися п’ятсот вояків. Та коли Кетлін проходила замком, він здався їй на диво безлюдним — порожніми білими залами блукала луна.

Лайса, досі вдягнена в нічну сорочку, чекала у своїй світлиці. Незачесане довге золотисто-каштанове волосся падало на білі плечі й на спину. Позаду стояла служниця, розчісуючи Лайсу після ночі, та щойно Кетлін увійшла, сестра, усміхаючись, звелася на ноги.

— Кет,— мовила вона.— Ох, Кет, як добре тебе бачити! Люба сестричко! — підбігла вона до неї й обійняла.— Скільки часу минуло,— пробурмотіла Лайса.— Скільки довгих-довгих років...

Насправді збігло тільки п’ять років, та для Лайси — п’ять страшних років. Вони не минулися безслідно. Сестра була на два роки молодша, однак зараз здавалася старшою. Трохи нижча за Кетлін, Лайса стала огрядною, з блідим і круглим обличчям. Очі в неї, як у всіх Таллі, були блакитні, але дуже світлі й водянисті, й всякчас бігали. Маленький ротик ображено кривився. Пригортаючи сестру, Кетлін пригадала тоненьку дівчинку з високими грудьми, яка стояла поруч з нею того далекого дня у септі Річкорину. Якою милою і сповненою надій вона була тоді! Від сестриної вроди лишилося хіба густе золотисто-каштанове волосся, яке падало аж до пояса.

— Ти дуже гарна,— збрехала Кетлін,— але... втомлена.

Сестра розірвала обійми.

— Втомлена. Так. О так...

Здається, тільки тоді вона помітила