Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

class="p1">Ці позитивні зміни особливо торкнулися південних та східних регіо­нів Украї­ни[8]. У квітні 2014 р., коли агресія Росії тільки розпочиналася, за відокремлення Донецької та Луганської областей від Украї­ни і приєднання до Росії висловилася третина населення. Такі зміни підтримали б у Донецькій області 28 % опитаних (з них 12 % — безумовно, 16 % — швидше за все), в Луганській — 30,3 % (з них 13,2 % — безумовно та 17,1 % — швидше за все)[9]. Вже через рік кількість прихильників збереження державної незалежності Украї­ни серед мешканців підконтрольних україн­ській владі територій Донецької і Луганської областей виявилася більшою (56 %, з них 28,8 % висловилися за повернення тимчасово непідконтрольних територій Донбасу до складу Украї­ни на тих самих умовах, що були раніше; 27,2 % — з розширеними повноваженнями)[10].

Сталу дистанційованість громадян Украї­ни від орієнтації на Росію підтверджує зміна вектора емоційного сприйняття українцями північного сусіда. Внаслідок окупації Криму та військових дій на Донбасі ставлення громадян Украї­ни до Росії значно змінилося (табл. 4).

Таблиця 4. Ставлення громадян Украї­ни до Росії, %

Розраховано та складено за джерелом: Взаємодія держави і суспільства, символічний простір народу та україн­сько-­російські взаємини у дзеркалі громадської думки. Жовтень 2015 : інформ. бюлетень / за ред. М.М. Слюсаревського. — К., 2015. — С. 51.

У 2015 р. позитивно ставилися до Росії 18,7 % респондентів, що на 14,2 % менше, ніж у 2014 р., у 3,5 раза менше, ніж у жовтні 2012 р., та у 4,3 раза менше, ніж у січні 2010 р. Таке ставлення до Росії спостерігається і на регіональному рівні (на Заході — 4,5 %; у Центрі — 13,6 %, на Сході — 26 %). Винятком є лише Південь краї­ни, де 46 % опитаного населення добре ставляться до Росії, 26 % — погано, а 27 % не визначилися взагалі.

Під впливом російської агресії геополітичні орієнтації населення держави значно змінилися на користь проєвропейських. Позитивне ставлення до союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном переважало лише до 2013 р. (50 % — позитивне, 28,5 % — негативне). Починаючи з 2014 р., змінюються пріоритети на користь союзу з ЄС (2013 р. — 42 % за союз з ЄС, 2014 р. — 51 %, 2015 р. — 56 %, 2016 р. — 48 %)[11].

Наведені дані підтверджують процеси прискорення націо­нального самоусвідомлення україн­ських громадян в умовах російської агресії. Проте Україна зазнала і втрат у цій сфері.

По-­перше, сьогодні в україн­ському суспільстві зберігаються значні відмінності між культурами деяких регіонів. Оцінюючи культурну близькість жителів різних регіонів Украї­ни (за п’ятибальною шкалою від 1 до 5, де 5 — це максимальна схожість груп), респонденти найвище оцінили близькість жителів Центральної і Східної Украї­ни (3,5), Західної і Центральної Украї­ни (3,4), Галичини і Центральної Украї­ни (3,3), що фактично відповідає дистанціюванню між громадянами Украї­ни і Росії (3,5 бала). Близькість у культурному аспекті українців та росіян, які проживають в Украї­ні, респонденти оцінюють у 3,8 бала[12].

У 3 бали оцінюється дистанція між жителями Украї­ни та жителями тимчасово окупованих районів Донецької і Луганської областей та Криму; ще більшою є дистанція між жителями Західної і Східної Украї­ни (2,7 бала) та між жителями Галичини і Донбасу (2,4 бала). На думку респондентів, дистанція між громадянами Украї­ни і громадянами країн — членів ЄС є навіть меншою (2,5) [13].

По-­друге, мають місце суттєві регіональні розбіжності у сфері етнополітичної самоідентифікації населення Украї­ни. У 2016 р. зафіксовано збільшення кількості респондентів Центральної Украї­ни, які говорять російською вдома (табл. 1). Усталена русифікація мовно-­етнічного простору Украї­ни є досить вагомою етнополітичною загрозою сьогодення. Ситуацію загострює тісний зв’язок між мовно-­етнічною, регіональною приналежністю населення та його вразливістю до російської пропаганди. Кількісним показником цього є значна частка респондентів[14], які вважають, що відповідальність за російсько-­україн­ський конфлікт несуть обидві краї­ни — 39 %, не визначилися — 8 %, стільки ж вважають винною Україну, 45 % —розуміють внесок Росії в цю війну (табл. 5).

Таблиця 5. Ставлення до російсько-­україн­ського конфлікту, 2016 р., %

Розраховано та складено за джерелом: До Дня Незалежності: що українці думають про Україну? [Електронний ресурс] / Інститут соціології НАН Украї­ни. — 2016. — Режим доступу : http://www.i-­soc.com.ua/institute/

Тісний зв’язок між регіональною приналежністю та відкритістю до впливу російської гібридної риторики засвідчили результати[15] всеукраїн­ського опитування Київського міжнародного інституту соціології, яке було проведено у 2015 р.

Для оцінки взаємозв’язку між мовно-­етнічною приналежністю респондентів та їх вразливістю до російської пропаганди було запроваджено індекс результативності російської пропаганди (РРП)[16]. Представники російського етносу виявилися більш схильними до російської пропаганди: українці за етнічною приналежністю переважали їх за стійкістю до пропагандистських зусиль держави-­агресора більш як утричі. Російськомовні респонденти виявилися у 2,5 раза вразливішими до російської пропаганди, ніж україномовне населення держави.

За даними соціологів, найменшою результативність російської пропаганди була на Заході держави, де РРП дорівнював 12, у Центральному регіоні та в Києві (РРП — 19). А найвищі показники РРП зафіксовано на Півдні та Сході держави (Харківська область — 50, Донбас — 46, Одеська область — 43, Південь загалом — 32).

Сьогодні рестриктивні заходи із захисту націо­нального інформаційного простору від російського впливу вичерпують свій потенціал: запровадження нових обмежень суперечитиме конституційним правам на свободу слова й отримання інформації, а також не сприятиме створенню нових, вартих довіри джерел інформування населення та задоволенню потреб громадян у достовірній та якісній інформації. Протидія пропаганді та інформаційним спецопераціям вимагає налагодження незалежного суспільного мовлення, яке поєднувало б традиційні та новітні канали комунікації з громадянами і продукувало б націо­нальний інформаційний продукт відповідно до запитів населення, особливо у південних та східних регіонах.

Загалом слід констатувати, що гібридна війна прискорила процес націо­нального самоусвідомлення в Украї­ні. Проте регіональні відмінності, зумовлені особливостями мовно-­етнічної, культурної та етноконфесійної самоідентифікацій громадян, ще не подолані і тривалий час використовуватимуться Росією для провокування розколу та ворожнечі всередині Україн­ської держави. Попри існуючі загрози націо­нальній єдності, нинішня державна політика з протидії етнополітичним ризикам залишається слабкою: немає законодавчої бази, яка має регулювати діяльність вертикалі органів виконавчої влади в етнополітичній сфері, чітко сформульованої державної стратегії у сфері етнополітики, яка б не лише вказувала на довгострокові цілі (побудову консолідованого, толерантного суспільства), а й окреслювала засоби їхнього досягнення у найближчій перспективі. Ці вади певною мірою