Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Агресивна мовчанка.

— Змії вміють плавати, — сказав інший голос — це також був чоловік, білий, але молодший.

— Ну, в коробці ж, бляха, далеко не попливуть, нє? — Хрускіт, ніби Фариш щось вкусив; далі продовжив жартівливим крихким голосом: — Слухай, Юджине, як не хоч’ з ними бавитися, у мене в бардачку 38-й лежить. Я хоч за десять центів просто зараз з’їжджу і кожну до останньої постріляю.

Серце Гелі обірвалося. «Гаррієт! — очманіло думав він. — Де ж ти?» Ці чоловіки вбили її брата; якщо вони знайдуть його (а вони знайдуть, у цьому немає сумнівів), то також уб’ють…

Яка в нього зброя? Як він захиститься? Поряд із першою змією об сітку стала тертися друга, упершись їй мордою знизу в щелепу; вони скидалися на дві переплетені змії на медичному скіпетрі. Йому ніколи не спадало на думку, наскільки цей звичний — видрукуваний червоним кольором на материній колекції конвертів від Асоціації пульмонологів — символ насправді гидкий. У голові йому вихорилося. Заледве усвідомлюючи, що робить, Гелі потягнувся тремтячою рукою й відстебнув кришку коробки зі зміями перед собою.

«Отак, це їх затримає», — подумав він, перекочуючись на спину й втуплюючись у пінопластову стелю. Можливо, якщо зчиниться якась паніка, йому вдасться втекти. Навіть якщо його вкусять, може, встигне потрапити в лікарню…

Коли Гелі тягнувся до клямки, одна зі змій конвульсивно кинулася на нього. Тепер він відчував на долоні щось липке — отруту? Змія кинулася й бризнула на нього просто крізь сітку. Гелі похапцем витер руку ззаду об шорти, сподіваючись, що в нього нема ніяких подряпин і порізів, про які він забув.

Зміям знадобилося трохи часу, щоб усвідомити, що їх випустили. Ті дві, що спиралися на сітку, миттю попадали на волю; кілька секунд вони так і лежали нерухомо, доки інші не потягнулися вперед їм по спинах, подивитися, що ж відбувається. Миттю — наче за сигналом — до них ніби дійшло, що вони на волі, тож зграйка радісно розповзлась урізнобіч.

Заливаючись потом, Гелі випластував з-під крісла й, наскільки йому вистачало сміливості, швидко поповз через відчинені двері на світло, що лилося з сусідньої кімнати. Хоч як нудило від зловісності ситуації, він не посмів туди зазирнути, а твердо тримав погляд унизу, боячись, що вони відчують, як на них хтось дивиться.

Безпечно минувши двері, — принаймні поки що в безпеці, — він присів у тіні стіни навпроти, весь трусився й млів від скаженого серцебиття. Ідеї в нього закінчилися. Якщо хтось вирішить знову підвестися, зайти й увімкнути світло, його миттю побачать, беззахисного й притиснутого до обшивки з ДСП…

Він справді випустив тих змій? Зі свого місця Гелі бачив, що дві лежать на підлозі, а ще одна енергійно плазує на світло. Кілька секунд тому цей план здавався хорошим, але тепер Гелі палко про це шкодував: «Прошу тебе, Боже, будь ласка, нехай вона не повзе сюди…». У змій на спинах були узори, як у мідноголових, але гостріші. У найвідчайдушнішої — тієї, що безцеремонно націлилася на сусідню кімнату — він тепер розгледів на хвості п’ятисантиметровий стовпчик брязкалець.

Та нервувати його змушували ті, яких він не бачив. У коробці сиділо як мінімум п’ять-шість — якщо не більше. Де ж вони?

Зовнішня стіна з передніми вікнами тяглася прямо вниз. Залишалося сподіватися лише на туалет. Як тільки вибереться на дах, зможе повиснути з краю, а далі й зістрибнути. Гелі вже стрибав з дерев приблизно такої ж висоти.

Проте раптом Гелі розпачливо зрозумів, що двері туалету не на тому ж місці, що раніше. Він прокрався вздовж стіни — загалом задалеко, як на його погляд, у темну місцину, де був випустив змій, — але те, що йому здавалося дверима, виявилося зовсім не ними, а лише спертим на стіну листом ДСП.

Гелі сторопів. Двері в туалет мали бути ліворуч, у цьому він був певен; він роздумував, рухатися далі чи повернутися, коли зі зненацька схололим серцем усвідомив, що вони ліворуч в іншій кімнаті.

Він спантеличився так, що закляк. На мить кімната поринула кудись геть (у далекі глибини, безгучні колодязі, від яких розширювалися зіниці), а коли знову стрімко напливла, знадобився якийсь час, щоб усвідомити, де він. Гелі сперся головою на стіну й став гойдати нею туди-сюди. Як він може бути таким тупим? У нього завжди були проблеми з напрямками, плутаниною правого й лівого; літери й цифри перемішувалися, коли він відвертався від сторінки, а тоді шкірилися йому з інших місць. Іноді він навіть сідав на неправильний стілець у школі, не усвідомлюючи цього. «Роззява! Роззява!» — кричали на нього червоні літери з творів про книжки, з червоних тестів з математики й покреслених робочих аркушів.

Коли світло фар шугнуло на під’їзну доріжку, Гаррієт це запопало цілком зненацька. Вона припала до землі й закотилася під виступ будинку, просто біля коробки з коброю, яка у відповідь стала люто кидатися. Захрумтів гравій, і ледве вона встигла перехопити подих, як за пару метрів від її обличчя проревіли шини, збивши куряву й пройшовшись по кострубатій траві синюватим світлом.

Гаррієт — притискаючись обличчям до порохнявої пилюки — відчула потужний нудотний дух чогось мертвого. Усі будинки Александрії на випадок повеней мали запілля, а це було заввишки не більше тридцяти сантиметрів і не менш клаустрофобне, ніж труна.

Кобра (яку мало тішило те, як її виштовхали вниз і перевернули на бік) ляскала об коробку жаскими сухими ударами, які Гаррієт відчувала через дерево. Та гіршою за змію й сморід мертвих щурів була пилюка, що немилосердно лоскотала ніздрі. Гаррієт обернула голову. Під будинок косо падав червонуватий промінь задніх фар, що зненацька освітив звивисті жолобки хробаків, купки мурашників і брудні уламки скла.

А далі все занурилося в чорноту. Грюкнули дверцята автомобіля.

— …отак та машина і загорілася, — говорив гаркітливий голос, не священника. — «Добре, — кажу я йому — вони мене просто на землю поклали, — я вам чесно скажу, сер, і мож хоч уже мене в тюрму повезти, але в оцього от є при собі