Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Я повільно і гостро обдивилася лиця кожного студента. Вони всі вишукувалися переді мною шеренгою і трусилися, як лаврові листи – навіть Ярошеві бойові маги. Я підозрювала, що лякав їх не стільки іспит, скільки те, що за моєю спиною на кріслах розвалилися чи не всі їхні викладачі. 

І попереджувальний погляд, яким Ярош обдарував Мейлі, і справді міг навіяти страх. 

– Отож, деякі з вас здали мені свої завдання. Деякі… порадували мене менше. Але, – я зупинила свою ходу. – Ви все ще маєте можливість виправити свої оцінки на іспиті. 

Я махнула рукою на величні сходи позаду них. Вони не виглядали дивніше, ніж раніше. Звісно, окрім того, що стараннями моїми та студентовими тепер стояли начищені до блиску. 

– Ми почнемо на другому поверсі, – оголосила я. – У великій бойовій залі. 

Бойова зала була гордістю не тільки моєю, але й Ярошевою – бо це саме він таки відремонтував її, позбавивши від необхідності ходити до його факультету чи тинятися деінде. 

– Ми будемо битися? – запитала якась травниця налякано, відступаючи. На губах бойовиків з’явилися неприємні посмішки, та я поспішила їх прибрати хитанням голови. 

– Звісно ж, ні. Ви ж з менталістики іспит складаєте, а не з бою, правда? 

В очах студентів з’явилася і надія, і ще більше остраху. А ще я бачила, як вони кидають зацікавлені погляди мені на спину. Не на викладачів, що розвалилися у зручних кріслах, а на велетенську картину, що притулилася до стіни. 

Я з цією картиною й оленицею, зображеною на ній, вже була добре знайома. 

– А тепер дозвольте пояснити мені суть вашого випробування. 

Одне тільки слово випробування вже змусило половину збліднути. 

– У бойовій залі я накладу на кожного з вас ментальні чари середньої складності. Наказ буде простий: спуститися у підвал та… побачите самі, що робити. А ось ваше завдання – скинути чари та повернутися сюди, до мене та решти викладачів. Досить просто, так? 

Я побачила, як в очах деяких загорілася радість. Проте не у всіх; ті, хто стояв у коридорі бойового факультету того дня, коли я програла Ярошеві у битві, чомусь не були такі вже впевнені у своїх силах. 

– І скільки в нас є часу? – діловито і дуже сухо запитав Леонард. Він теж виглядав блідим, і я розуміла, чому. Попри те, що трави допомогли тоді з розкриттям його здібностей, раніше він був… відверто кажучи, найбільшою нездарою з усієї групи. 

Наскільки добре Леонард визубрив увесь підручник від краю до краю, настільки ж погано в нього виходило відтворювати чари з нього. Звісно, за винятком того, що він раптом почав всіх навчати, коли я злягла з пораненням. 

– Година. А за вашими успіхами ми будемо спостерігати тут. – На здивовані погляди студентів Ярош за моєю спиною кинув чарунок у картину, і вона знову перетворилася у дзеркало, а потім – в артефакт, що показував бойову залу на другому поверсі, поки що пусту. Потім зображення розплилося, і тепер в рамі вже було видно підвали. 

Студенти здивовано охнули, наче були єдиним організмом, і тоді я повела їх нагору, наостанок підморгнувши Ярошеві та решті викладачів.

 Бойова зала й справді виглядала неймовірно. Ярош постарався, наче це був особистий подарунок мені, а не просто робота для покращення факультету. Та, зрештою, поки що тільки я й була факультетом. 

Я, привид та вбивця, що надто багато речей тут, здавалося, вважав своїми. Та я спробувала не пропускати острах на лице. Ївга та Ярош встановили навколо будівлі такі сильні захисні чари, що зараз сюди непоміченою не пробралася б навіть миша, а про вбивцю й говорити нічого. 

А якщо він об’явиться… Я торкнулася замка на нашийнику і погладила його кінчиками пальців. Що ж, цього разу я буду більш ніж готова. 

– А що буде, якщо ми провалимо іспит? – запитав хтось із натовпу, поки студенти вишуковувалися вервечкою, аби я могла по черзі їх зачаклувати. Я насупилася і подивилася на нещасного таким важким поглядом, що той важко ковтнув і не став більше нічого запитувати. 

Нехай трохи бояться – це тільки примусить їх викластися на повну та постаратися як слід. А ті ж, які справді не впораються… Я внутрішньо зітхнула. Менталістика завжди була наукою для обраних, і всі не зможуть її опанувати, як би не старалися. А деякі тут і справді не старалися, тож робити їм наступного семестру тут нічого – нехай шукають легких балів деінде. 

Першим на зачаклування підійшов Артей. 

– Як ви почуваєтеся, Брайсе? – запитала я майже сухо, побоюючись пропустити у голос надто багато співчуття. Артей точно не був людиною, яка його хотіла чи потребувала. Маг тільки гостро кивнув головою і відкинув пасма волосся назад. На його лиці був рішучий вираз, але в якусь мить він пом’якшився. 

– А як ви себе почуваєте? – він легко кивнув на мою рану. З-під сукні все ще визирали бинти, які Геніста так і не дозволила мені зняти до кінця. Почути справжнє хвилювання у Артеєвому голосі було несподівано, тож я відповіла щиро ще до того, як над цим замислилася:

– Непогано. Але тепер кістки передбачають погоду краще за будь-якого метеомага. 

Він криво посміхнувся, а в наступну мить його очі стали пустими. Артей мовчки розвернувся і пішов до стіни, де незабаром почали так само вишуковуватися мовчазні зачакловані. І з кожним новим студентом, що додавався, я дивилася на них все з більшим подивом – до самої себе.