Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ваші пальці пахнуть ладаном 📚 - Українською

Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ваші пальці пахнуть ладаном" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 115 116 117 ... 155
Перейти на сторінку:
вже читаються вибрані місця з книг апостольських та євангельські оповіді – числом сім.

Після прочитання кожного Євангелія отець хрестоподібно помазує у хворої чоло, щоки, груди, руки, промовляючи молитви до Господа, щоби Він як лікар душі і тіла зцілив рабу Свою Віру від тілесної і душевної немочі…

Після сьомого помазання священик розкриває Євангеліє і, тримаючи його письменами вниз, покладає, немов цілющу руку Самого Спасителя, на голову хворої і молить Господа про відпущення всіх гріхів.

Віра цілує хрест та Євангеліє і повторює слідом за отцем, вся зворушена і просвітлена:

– Вірую, Господи, і визнаю, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов у світ грішників спасти, між якими я перша. Ще вірую, що це саме є пречисте тіло Твоє і це саме є чесна кров Твоя. Молюся, отже, Тобі: помилуй мене, і прости мені провини мої вільні й невільні, чи то в слові, чи в ділі, свідомі й несвідомі; і сподоби мене неосудно причаститися пречистих Твоїх Таїн на відпущення гріхів і на життя вічне. Визнаю Тебе: пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм. Hexaй не на суд і не в осуд буде мені причастя Твоїх Таїн, Господи, а на зцілення душі й тіла. Амінь.

І ніби в одну скороминущу мить зникла над Вірою та її смертним ложем стеля помешкання, стало легко і просторо, і вона з радістю побачила над собою безмежне зоряне небо. І було відчуття щастя і любові якоїсь неземної. І це було тим відчуттям, що його ми шукаємо в житті земному і не знаходимо. Або знаходимо по крихтах…

А тут воно прийшло до Віри у всьому своєму безмежжі – безмежне, як безмежне було зоряне небо, що раптом з’явилося над нею. І вона збагнула: там Царство Небесне.

Прошепотіла: «Благословенне будь, Царство Отця і Сина, і Святого Духа, нині і повсякчас, і на віки віків…»

І відчула якусь незнайому їй до того, а відтак і незбагненну насолоду, якийсь всеохопний і трепетний потік ніжності і любові, розуміння, добра і ще й ще любові, такої любові, яку вона мала від тата свого і неньки своєї.

Вона легко зітхнула, що нарешті спізнала все те, до чого за життя свого прагла. Була вся охоплена радістю й тремтінням у душі, стало легко, наче хто невидимий взяв її на теплі і такі надійні батьківські руки, і вона відчула, що летить. Туди, у безмежне зоряне небо, до благ Царства Небесного, для вічного життя, до Царства Отця, і Сина, і Святого Духа, хай буде воно благословенним нині і повсякчас, і во віки віків…

16 (3) лютого 1919 року її не стане. З одеських газет – останні дні лютого цього ж року: «5 дней назад, будучи уже простужена, Вера Холодная принимала участие в вечере в пользу профсоюза сценических деятелей. По окончании вечера отправилась на дрожках домой, но по пути лошадь упала, и она продолжила путь пешком. Слабое сердце не выдержало испытаний…»

«Одесские новости» від 17 лютого:

«4 дня тому назад, простудившись, Вера Холодная слегла в постель…»

«Вечерний час», теж за 17 лютого:

«В какие-нибудь четыре дня сгорела Вера Холодная…»

Коли в ніч на 17 лютого 1919 року спішно і в метушні з’явилася офіційна версія про те, що «внезапная кончина королевы экрана разразилась, как гром», як чутки – одна одної зловісніші, вже й поповзли містом.

«Передавали з уст в уста: «Яка «іспанка»? Та її вже півтора місяці, як не було в місті! У місті вже два місяці, як лютує тиф, а про «іспанку» й забули. А вони… «іспанка». Могли б придумати щось розумніше…»

Чималий натовп шанувальників синематографа збігся до будинку № 1 на Соборній площі, де минали останні години смертельно хворої артистки. У під’їзд не пускають. Нікого. Більше того, біля під’їзду посилений наряд варти. Не пускають і найближчих її друзів – наприклад, Рунича, Чардиніна, Харитонова. У квартирі тільки мати, професори медицини Коровицький, Усков і ще якісь нікому не знані особи, підозрілі, між іншим. І – тайна потайна».

А коли з квартири хтось вийшов (хто саме?) і щось сказав (що саме?), як відразу ж у юрмі й пролунало:

– ОТРУЇЛИ!!!

І понеслися чутки – одна однієї фантастичніша, а часом і дикіша:

«Она презирала добровольцев (деникинцев) и не очень-то это скрывала».

«Ее заставили принять яд, подсунув в порядке самолечения «патентованное» средство от простуды, а потом и лучшие врачи ничего не смогли сделать. Их заставили замолчать».

Оскільки покійницю загримували і вона стала несхожою зі своїм «живим оригіналом», по місту й поповзли чутки: Віра Холодна була іноземною шпигункою, а тому її вбили революційні матроси… Ще хтось запевняв: її чи не власноручно задушив денікінський генерал…

У смерті актриси звинувачували то французького посланника Енно, то навіть Мишку Япончика, які нібито – разом чи один поперед одного, – і прислали актрисі отруєні білі лілії, що їх так любила покійниця. Знаючи це, ще за життя її численні поклонники завалювали улюблену актрису розкішними білими букетами – може, звідти й коріння легенди про «отруєння»? А квіти викликали в актриси смертельну алергію – була й така версія.

А під вікнами, де вже не лише вночі, а й удень горіли багаття, що нікого не могли зігріти, і де натовп не мілів, якийсь юнак у шинелі прапорщика російської армії, ставши на ящик, зриваючи голос, читав – радше кричав – поетичні рядки Марини Цвєтаєвої, подруги по гімназії Віри Холодної:

Что другим не нужно – несите мне!

Все должно сгореть на моем огне!

Я и жизнь маню, я и смерть маню

В легкий дар моему огню.

Пламень любит легкие вещества:

Прошлогодний хворост – венки – слова.

Пламень пышет с подобной пищи:

– Вы ж восстанете – пепла чище!

Птица Феникс я, только в огне пою!

Поддержите высокую жизнь мою!

Высоко горю – и горю дотла.

И да будет вам ночь – светла.

Ледяной костер, огневой фонтан!

Высоко несу свой высокий стан,

Высоко несу свой высокий сан —

Собеседницы и наследницы!

У другому кінці натовпу, що ледь уміщувався на довгому кварталі, якась маленька курсистка, птахою всівшись у юнака на плечах, теж викрикувала поетичні рядки, і теж Цвєтаєвої:

Уж сколько их упало в эту бездну,

Разверстую вдали!

Настанет день, когда и я исчезну

С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,

Сияло и рвалось:

И зелень глаз моих, и нежный голос,

И

1 ... 115 116 117 ... 155
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ваші пальці пахнуть ладаном"