Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

Шейтан-бей увійшов та вклонився.

— Саліх-реїс повернувся з походу, — мовив тоді Хизир, передчуваючи, що станеться далі. — Він привіз багату здобич. Але те, що є для тебе найбільшим скарбом, я дарую тобі.

Хизир прибрав полотнище, яке вкривало поскладані книжки.

— Дякую, володарю, — схилив голову Шейтан-бей. — Я пришлю двох сібі, щоб забрати їх, вивчу й обов’язково знайду в них те, що дасть мені змогу піднести твою велич ще вище.

Чарівний вогонь не спалахнув у його очах. Саме тоді Хизирові здалося, що він помер назавжди і не розгориться вже ніколи.

…Дійшовши до невільничого ринку, де нещасні ще пеклися під сонцем в очікуванні ковтка води, Лук’ян пішов поміж рядами. За ці роки він здалека навчився розрізняти бранців та визначати, хто чого вартий. А десятки очей з усіх боків одразу починали прагнути до нього. У середовищі живого краму знали — той, кого обирає Шейтан-бей, благословенний. Управитель Хизира не терпів знущань. Ті, які працювали, завжди мали їжу, воду та відпочинок.

Крик змусив його зупинитися. Кричала жінка. Усе відбувалося в сусідньому ряді. Почет одного з місцевих емірів, бачити якого раніше не доводилося, тягнув нещасну з натовпу таких, як вона сама, намагаючись роздягнути, щоби добре обдивитися. Вона як могла опиралася і товкла руками по своїх кривдниках. У цій частині базару таке відбувалося нерідко, але не борсання воїнів з гарною білявою бранкою зупинило рух Лук’яна. Те, що кричала вона, щось нагадувало. Слова, які вигукувала у нестямі нещасна, були схожими на ту його давно призабуту рідну мову, яку довелося згадати так несподівано у протоці біля острова Ксамакс. Ні, це не була мова русинів, але дуже схожі слова прохоплювалися в її криках, даючи уявлення про зміст сказаного.

Повернувши у протилежний бік, він наблизився до таджира, який продавав живий крам. Реїси рушили слідом, не затримуючись ані на крок.

— Скільки коштує ця рабиня? — запитав Шейтан-бей, не звертаючи уваги на штовханину поруч.

— Вісім динарів, аго, — не розгубився той, хоча щойно молив Аллаха, щоби прискіпливий емір забрав її хоча б за п’ять. — Це дуже гарна жінка, — закрадливо щебетав купець, — її привезли не давніше, як тиждень з…

— Мені однаково, звідки її привезли, — мовив Шейтан-бей. — Ось твої вісім динарів. Накажи відвести її до брами, де стоять мої верблюди.

Лише коли золото опинилося в руці таджира, той розгубився. Бранку нарешті роздягли, й емір задоволено ляскав у долоні, наказуючи челяді купувати її. Накидку тицьнули їй до рук, і слуга еміра підійшов до торгівця, а побачивши затиснуті у його долоні динари, зрозумів усе, та доповісти своєму володареві не встиг. Той сам побачив, що до чого.

— Як смів ти, невдячний пес, продати товар, на який я накинув око? — розгнівано вигукнув емір.

— О великий Абу Карім! — змолився той. — Хіба ж я міг? Він підійшов і поклав динари, Аллах усе бачив. Що я міг? Такий закон — хто заплатив — тому належить товар. Усі це знають.

Навколо вже збирався люд, якого ставало дедалі більше, і сторожа, що намірилася діяти силою, зупинилася. Реїси стояли за спиною Шейтан-бея, готові дати відсіч, хоча супротивник переважав числом.

— Хто ви такі? — не здатний розгледіти обличчя непоказного нахаби, засичав емір. — І як смієш ти ставати поперек дороги мені?

— Тобі не треба цього знати, — відповів Лук’ян. — Я перший сплатив золотом за цю бранку, і вона належить мені. Такий закон. Я не бажаю сварки. Йдіть із миром.

— Невірний пес! — вигукнув Абу Карім. — Син віслюка! Забери свої вісім динарів і геть з дороги! Клянуся Аллахом, я повідрубую тобі вуха, щоб ти краще чув…

Рух його шаблі був цілком зрозумілий, і блискуче лезо вже наполовину вийшло з піхов. Та сторожа гарячого еміра вчасно оговталася. Гомін, що народився десь у натовпі, дійшов до вух челядників, і вони на повну шепотіли до Абу Каріма, розуміючи, у що може перерости суперечка.

— Це Шейтан-бей, володарю, наближений самого Хизира! Той, який має одне око! Його погляд несе біду!

Подавши реїсам знак відійти, Лук’ян оголив шаблю. Він стояв з опущеною зброєю навпроти удвічі більшого супротивника, і вістря його клинка писало кінцем незрозумілі фігури по піску. На них і закляк погляд спантеличеного еміра.

— Чому ти зупинився? — запитав Лук’ян. — Бийся або віддай мені бранку. Правда не на твоєму боці.

Гафар наблизився нечутно. Челядь розступилася, пропускаючи його ближче до свого володаря.

— Нехай береже тебе Аллах, о великий Абу Каріме, — стиха мовив управитель. — Відступися. Заклади свою славну шаблю у піхви. Це Шейтан-бей. Він — мов змія. Бачить ворога на два удари вперед. У невільничих рядах іще багато гарних жінок. А ця — вже належить Хизирові. За неї сплачено золотом.

— Ш-шейтан… — це було все, на що спромігся емір.

Рвучко обернувшись, він рушив геть, забираючи зі собою численний почет. Узявши жінку за руку, торговець підвів її до Шейтан-бея. Він з полегшенням зітхав та подумки зносив молитви вдячності до Аллаха, хоча разом із тим розумів, що мстивий емір навряд чи забуде образу, і власна жадібність іще колись вилізе йому боком.

— Якщо цей емір кривдитиме тебе, ти знайдеш мене в Аль-Джазаїрі, — промовив Лук’ян. — А тим часом пошукай десятьох каменярів. Скоро сонце сідатиме, сьогодні вже пізно. Я буду через три дні й візьму лише половину з них — тих, кого оберу сам.

Лише за кілька днів Шейтан-бей наказав привести до себе викуплену в Тлемсені жінку. За цей час її добре відмили, вдягли й нагодували. Вона стояла посеред зали, вбрана у бедуїнський одяг, та дивилася у підлогу, не наважуючись підняти погляд на нового господаря, котрий отримав її у такий дивний спосіб.

— Не бійся, — підійшовши, мовив Лук’ян. — Тут тебе не скривдять.

Вона продовжувала мовчати в очікуванні гіршого, і тоді він запитав:

— Скажи, звідки ти? З якої землі? Де жила? Де народилася? Говори! Твоя мова дуже схожа на мою колишню. Я через слово розумів, що ти говорила. Погано, але розумів. І ти маєш мене розуміти. Звідки ти?

— Єстем полякіем… — тихо проказала вона.

— Ти… піддана польського короля?

У Лук’яна перехопило подих. Колись, ще за старих часів, за дитинства, слухаючи розмови старших, він засвоїв, що литваки — вони над нашими. І над поляками. А поляки також над нашими. Плутався у тих дитячих висновках, але розумів, що усі живуть десь поруч, хоча жодного разу не