Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

— Єстем пжедмьотем польскего круля Жігмунта, — ще тихіше мовила красуня і додала, — біло…

— Біле… — не зрозумів Лук’ян.

Вона вимовляла «л», як щось середнє між «л» та «в». Ця мова звучала дивно, але приємно, і він знову зрозумів.

— Було! Ти хотіла сказати — колись, давно.

— Нє єст давно… — сумно протягнула вона.

— Розумію, як це, — похитав головою Лук’ян.

— Пан ніц не розумє, пан не тескніл, ніє забжал ойца і маткі!

Сльози линули з її очей. Усе це, вочевидь, відбулося не так давно, і страшні спогади досі мучили нещасну, додаючи страху перед тим, що має статися далі.

— Я так само колись був викрадений з дому і давно перейшов через справжнє пекло з чортами перед тим, як стати ось таким. Тож повір, добре знаю, як це.

— То пан нє єст татар? — по-дитячому запитала вона.

— Ні, я русин, хоча тепер мене звуть Шейтан-бей.

— Русін…

Їй було важко повірити.

— Я покажу тобі обличчя. Тільки не лякайся. Ти побачиш, я свій.

Повільно відчепивши застібку, він звільнив обличчя, а потім зняв чалму. Спітніле волосся розсипалося по чолі. Її руки самі смикнулися до рота, затуляючи його. Очі дивилися, а серце здригалося від видовища, яке бачила перед собою.

— Панє так тортурованіє в ніеволі? — нарешті запитала красуня.

— Ні, я воїн, — відповів Лук’ян, — і рани отримав у бою, вже тут. Хоча тортур ще перед цим зазнав досить. Це сталося два роки тому. Тут кажуть, що оцим оком тепер дивиться сам шейтан. Тобто — сатана. Але це неправда. Я не кривджу нікого, хоча служу самому бейлербею усіх морів, Хизиру.

Навряд, чи вона зрозуміла усе сказане, проте упевнено мовила:

— Пан ніе єст сатанем, пан добжей…

Вони говорили довго, чимдалі краще розуміючи одне одного, адже швидко призвичаїлися до мови іншого, не такої вже й чужої. Її звали Едвіною, і походила ця жінка зі шляхетного роду Гербуртів, які не раз відзначалися на службі у короля. Видана без згоди заміж за князя, чиї володіння були по сусідству, вона їхала туди, та налетіли татари, загони яких грабували південні кордони королівства. Так почалися страхи полону, і перепродана кілька разів на невільничих ринках, пані Едвіна потрапила за море до Тлемсени. Ці жахливі дні не минули марно і навіть тут, у володіннях того, хто захистив її, жінка здригалася від кожного шурхоту, а на кожну нову людину, що з'являлася у покоях Шейтан-бея, дивилася із неабияким жахом.

І потяглися вечори, коли привівши його полонянку, служниця бедуїнка Халіла ішла геть, а він, причарований красою, слухав її голос, та відчував щоразу більше бажання торкнутися її волосся.

Якось одного разу, перекидаючи речі у пошуках письмового приладдя, Лук’ян залишив розгорнутими книги, що подарував Хизир. Вони одразу привернули її увагу. Підійшовши, Едвіна здивовано перегорнула кілька аркушиків.

— Пан уміє чітач? Пан зна лаціне?

Її здивування було настільки щирим, що Шейтан-бей мимоволі усміхнувся.

— Я читаю не лише латиною, а ще арабською, турецькою та, звісно, мовою русинів. Можу навіть перекладати з однієї іншою. Свого часу я прочитав багато книжок, що написали мудрі вчені мужі з різних країв.

— А цо там єст напісане? — запитала вона.

Тепер він не міг стримати сміху. Шейтан-бей сміявся і не міг згадати, коли подібне траплялося востаннє. Йому, єдиному з реїсів, залишався незнайомим цей стан, коли людина сміється, тому й самому було дивно та незвично. І зробила це жінка, яка стояла навпроти.

— Пан сміє сіє з біднієї дзвічінієї? — спалахнула Едвіна.

— Ні, що ти! — заперечив Лук’ян. — Просто… В них написано стільки, що розповісти це неможливо. Там ідеться про те, що Земля кругла й обертається навколо себе, а ще навколо Сонця; про те, які моря та землі лежать у кожен бік од нас і як виміряти відстань до них, чому із хмар падає дощ, а взимку сніг, як розплавити залізо, навіть, як виготовити парфуми, якими користуються жінки.

Едвіна дивилася з недовірою, а потім мовила:

— Міслялем, зе у кніжках пішжа тілько о Богу.

— Ні, не тільки, — заперечив Лук’ян. — Хоча й такі книжки я читав. Їх зрозуміти найважче. Коли їх читаєш, стає чим далі, тим більше незрозуміло, і дійти до істини не можу. Ті, що створені латиною, заперечують написане арабською, і навпаки. Я пробував, але…

— То нєх пан оповіє мені, як повстая парфумі!

— Їх роблять з різних квітів, які мають приємний запах. Із них випаровують воду і разом з нею забирають олію, що пахне.

Якийсь час їй був потрібен, щоб осмислити та зрозуміти сказане. При цьому очі Едвіни випромінювали здивування, а погляд відверто вагався — вірити сказаному чи ні.

— Я вмію це, — додав Лук’ян. — Коли служив у палаці еміра, то допомагав мудрому Хаширу ібн Махді. Він виготовляв парфуми для гаремів місцевих емірів. Хочеш, я сам зроблю їх для тебе, такі, як привозять купці з далеких країв?

— Єслі пан єст войовнікем, як може вітваряч перфумі? — вигукнула вона. — Чім єст ріцарж, кторі ошукує кобіет?

Тепер замислився уже Лук’ян, та інтонації Едвіни допомогли зрозуміти сказане.

— То ти вважаєш, я брешу?

Він витягнув шаблю з піхов, що висіли на стіні, та вийшов на середину зали. Очі полонянки злякано блиснули. Гостре блискуче лезо зі свистом почало виписувати дивні лінії навколо його тіла, а руків’я наче саме липло до долоні, опиняючись то в одній, то в іншій руці воїна. На низенькому столикові у куті стояв блискучий мідний глечик дивакуватого вигляду, який Халіла щодня наповнювала питною водою. Його руків’я було тонким та викрученим, так само, як і довгий носик. Ув одному з таких чудернацьких рухів шабля підхопила його кінцем за руків’я і, розвернувши, поклала боком на столик, а наступним рухом вістря рубонуло згори, глибоко врізаючись у дерево.

Узявши глечик, Лук’ян підійшов до Едвіни. Удар був таким, що вістря розрубало лише з краєчку довгий та кривий носик у нижній частині, недалеко від місця, де він виходив з глечика.

— Для чего пан зепсул дзбан? — не зрозуміла вона.

Закликавши Халілу, Шейтан-бей наказав їй принести квітів жасмину і глини. Він швидко пообривав пелюстки, наталував їх у глечик та приладив кришку на місце, а потім обмазав глиною, щоб вона трималася. А далі на тому ж столикові опинилася лампадка. Викресав вогню і запалив її, а потім зліпив більший шмат глини і, нахиливши глечика, вдавив його у цю масу. Тепер глечик стояв нахилений, наче з нього збиралися наливати воду. Дно там, де починалося руків’я, не торкалося столу, і його грів вогонь лампадки,