Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

— Він переробить усі закони Туреччини!

— Він нічого не переробить! Його задушать через місяць, і навіть найостанніший пес не завиє над його могилою! Не зможе Ях’я переробити Османську імперію! Я м-можу намалювати н-найкращий п-проект мечеті! Але ж я її сам не збудую. Мені потрібні тисячі робітників. А якщо вони не захочуть?

— Треба змусити їх, — категорично сказав Яремко.

— Як я їх змушу? Ну, вдарю одного, вдарю другого, а третій з четвертим і п’ятим ударять мене — та так, що я й кісток не зберу.

— Ти скажеш яничарам та підгінчим, отоді вони й послухаються.

— Я с-скажу, — погодився Мусій. — А де візьме Ях’я слухняних йому яничарів? Султан Осман думав, що яничари — найбільш слухняні його слуги, а вони його взяли й скинули, як побачили, що все виходить не так, як їм хотілося! І Ях’ю скинуть!

— Ти гадаєш, він про це сам не думав? — запитав Яремко.

— Якщо розумний, то думав, а якщо дурний — то ні!

— А що зробив би ти на місці Ях’ї? — запитав Яремко.

Старший брат подивився на меншого, потім махнув рукою:

— Досить, що я маю багато думок з приводу того, на якому місці сиджу я… Я не знаю, що мені робити…

— Брати шаблю й рубати всіх турків!

— І Бібігуль? — запитав Мусій.

Яремко поглянув на Бібігуль, уявив її убитою чи зарубаною, і йому стало страшно.

— Ото ж бо воно і є, — розважливо промовив Мусій.

— То що — сидіти, згорнувши руки, дивитися, як турки грабують нас, убивають, людей ведуть в ясир? Так, по-твоєму?

— Хто убиває — Бібігуль?

— Не Бібігуль — яничари, сипахи, акинджі! Військо їхнє!

— Ото військо й треба бити! А як не буде війська, то тоді вони почнуть думати, звідки брати хліб…

— А козаки це й роблять — б’ють військо! Сам Олександр і Недайборщ про це сказали, що з мирними османли не воюють.

— От що! — сказав Мусій. — Сьогодні лягаймо спати, а завтра договоримо. Я втомився, а завтра треба рано встати.

— Еге ж, тобі треба добудувати фортецю.

— Спати, спати! — категорично мовив Мусій.

Вони полягали спати, але однак не спали до ранку. Тривожно слухала їх, не розуміючи майже ні слова, Бібігуль. Проте вона розуміла головне: два рідні брати опинилися в ворожих таборах. І не схоже на те, що один із них — мерзотник, а другий — дуже гарний. Просто так склалася доля…

Мусій лежав і намагався довести Яремкові, що він — не Іскаріот, не зрадник свого народу, не слуга яничарів.

— Я ж тобі знову кажу, — намагався терпляче пояснити він меншому братові. — От я, наприклад, люблю математику й зодчество. Мій учитель Атанасій Слабошпицький був великим математиком і звіздарем. Він написав книгу про це. Якби ця книга вийшла в Києві чи Острозі, вона принесла б славу нашій землі. А лаврські ченці заборонили її видавати! І тепер ця книга у мене, за тридев’ять земель від рідного краю. Якби Атанасій Слабошпицький помер не від хвороби, то він помер би з горя, що його праця, його талант не потрібні рідному народові! От що…

— Так ти вирішив піднести нашу славу у Стамбулі? Своєю мечеттю Османіє й отими фортецями на березі Босфору?

— А якщо мені будувати — це все одно, що тобі дихати? Що я мушу робити? Переучуватися? Тримати шаблю й рубати нею? А я не до цього народжений! Онде Клюсик — він півтора десятка мов знає, він до мов привчений, він мріє видати отакенну книгу про нашу мову й про інші мови…

— Не видасть Клюсик нічого! — відповів Яремко. — Поміняв книги на шаблю! Загинув у Синопі.

— Клюсик?!

— Клюсик! За мішком золота поліз і голову втратив!

— Навіщо йому те золото?

— Для братських шкіл, для того, щоб книги друкувати, для того, щоб невільників викупити… Може, й тебе… Клюсик теж був не для шаблі народжений, а мусив воювати…

— Не те ти говориш… Ти не розумієш, що кожна людина для чогось особливого народжена. Комусь треба воювати, а комусь треба хліб сіяти, а ще комусь — храми зводити, а комусь — керувати державою… Забери хлібороба навіть у пустелю Аравійську, він і там примудриться ниву зорати, воду тягатиме за п’ять фарсахів, щоб ту ниву полити, а хліб таки виростить! Так і я. Я не можу без того, щоб не будувати! Я — зодчий!..

— То що ж — усім нам утікати з рідної землі, раз там немає життя для нас? — вигукнув Яремко.

— Не знаю, — похмуро промовив Мусій.

— А я знаю, — відповів Яремко. — Це іскаріотство!

— Ти знову говориш мені ті слова, які я вже чув із вуст людини, котрої уже немає серед живих, — сказав старший брат і, повагавшись трохи, почав розповідати про грека Спиридона та його кохану Софію.

Оповідав Мусій довго, Яремко терпляче слухав, а коли розповідь закінчилася, сказав:

— І все-таки я — за Спиридона! Він не зрадив ідеї.

— А в мене теж є ідея — будувати! І я її не зраджую!

— Він не зраджував свого народу. Через нього не гинули люди.

— А Софія?

Яремко замовк. Мов з розгону перечепився об колоду. Зрештою, не так важливо, скільки людей загинуло через тебе — одна Софія чи тисяча козаків. Може й ніхто не загинути, але зрада є зрадою.

— Слухай, Мусію, — сказав Яремко. — Мені дуже шкода нашого діда Никодима. У мене язик не повертається назвати його зрадником. Але ж він зрадив козаків татарам і Гаспареоне, рятуючи нас. Він загинув — може, цим і спокутував свою провину. Та й то…

— Я думав, що ти ще малий, — сумно мовив Мусій. — А ти вже зовсім дорослий… Виходить, що і я можу в твоїх очах спокутувати свою провину тільки ціною власного життя?

— Не говори таких слів, — озвався Яремко. — Я нічого не знаю. Знаю тільки те, що ти — страшенно нещаслива людина.

Потім подумав і додав:

— Якби ти міг допомогти мені і Бібігуль дістатися до козаків, ото було б здорово! Я б розповів їм про фортеці. Може б, вони щось придумали, щоб не наражатися на небезпеку… А ще я думаю ось про що. Коли зодчі побудували в Москві храм Василія Блаженного, то цар Іван дав наказ осліпити їх. І люди казали, що…

— …що цар не хотів, щоб в інших російських землях були такі прекрасні храми! — закінчив Мусій.

— А може, осліпили їх за те, що вони були такі ж талановиті, як ти? Може, боялися, що бажання