Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

І бачить гетьман сум у її очах, і вдивляється в ці дивні карі очі, і здається йому, що він більше їх ніколи не побачить!.. І моторошно стало Дорошенкові, і скрикнув він уві сні, мов поранений ведмідь. Прокинувся, помацав довкола себе, прийшов до тями…

— Уф-ф–ф! — зітхнув на повні груди. На душі трохи полегшало. Це ж сон, усього-навсього сон. Жива його Ганна, дай боже їй ще сто літ життя!..

Але треба б їй з походу написати цидулу та й післати з оказією!..

Ось сьогодні вибухнуть порохові заряди під мурами Кафи — і ринуть козаки у проломи, і поведе їх у нічний бій гетьман Михайло Дорошенко!.. А взавтра уранці, як Бог допоможе й вони візьмуть Кафу, він напише своїй Ганні листа з походу — хай не турбується, хай береже себе — і для дітей, і для онуків, і звісно ж, для нього, чоловіка свого, Михайла, Федорового сина…

Ранок розгорявся над світом. Сонце ще не встало, але воно вже золотило рожевим сяйвом недалеке море і далекі хмари в небесах…

Для п’яти тисяч яничарів та сипахів, що затаїлися у скелях Карадагу і чекали вечора, день тривав надто довго. Турки боялися одного: як би Дорошенко та Шагін не дізналися про те, що вони висадилися в цій місцині. Якщо довідаються — буде непереливки! Місцина пустельна, дика; куди тікати — яничарам та сипахам не відомо. Якщо налетять козаки чи татари — то трудно буде відбитися…

Амурат-баші, що командував цим військом, був спокійний. Він пересвідчився, що люди, на яких покладався Кантемір, слова свого дотримують. По-перше, на березі вночі не було варти, яка могла би підняти тривогу. По-друге, і вдень ніхто сюди не з’явився. А раніше проїздило по кілька козаків, пильнувало. Про це знав сам Кантемір. Отже, все йде, як задумано. Тепер треба думати про третє. А третє — таке: щойно зайде сонце й почне темніти, загін рушить уперед, на Кафу. Отже, загін Амурата-баші йде прямо на гетьманський курінь! Ну, й там треба зробити все, щоб Дорошенко не вийшов живим із тієї веремії, яка розкрутиться! Тут же повинні розчинитися ворота — і ще п’ять тисяч яничарів та сипахів накинуться на гетьманський полк! Ворога буде перемелено! Гетьманську голову буде виставлено над брамою Кафи! Всі мурзи, які підтримували Шагіна, перебіжать на бік Кантеміра! А новий гетьман, якого козаки навіть не встигнуть обрати, гетьман, який сам себе оголосить доводцею козацького війська, зніме облогу з Кафи, забере рештки свого війська і піде на Україну… Так гарно все розписано в Кантеміра, так воно й буде, якщо Кантемірова агентура в козацькому війську не підведе!

Десь під вечір Амурат-баші виліз на високу гору, що підіймалася над морем і над степом, і, приклавши до ока зірну трубу, намагався роздивитися, що воно відбувається біля Кафи. Нічого не відбувалося. Козаки явно до чогось готувалися, і він, Амурат-баші, повинен їх випередити.

Злазити з гори було значно важче, ніж вилазити на неї. Кілька разів його ноги ослизалися на камінні, і Амурат-баші ледь не загримів униз. Коли думав про це — то йому аж у п’ятах кололо. Це ж треба — отаке! Пройти стільки походів, здобути стільки перемог — і зараз, перед однією з найважливіших перемог його життя, зірватися з каменя і розбитися! Що ж тоді робило б його військо? Чи пішло б воно з таким завзяттям на ворога, як ходило, коли вів його Амурат-баші?!

Після вечірнього езану, сотворивши намаз, п’ятитисячне військо Амурата-баші рушило вперед, на Кафу.

Попереду риссю йшла кіннота — важко озброєні сипахи повинні були за годину добутися до козацьких лав.

За сипахами швидким кроком ішла піхота. Час від часу вони змінювали свій крок з ходи на біг. Вони досягнуть мети трохи пізніше. Якраз тоді, коли між козаками й сипахами розгориться бій і ніхто не знатиме, на чий бік хилиться перевага, за діло візьмуться яничари — і хай тоді дрижить ворог!..

Сонце зайшло, надходив вечір, але ще було видно.

Армія Амурата-баші йшла мовчки, мов кожен з воїнів набрав у рот води. Тому вона здавалася чимось потойбічним, чимось наче побаченим уві сні чи маренні…

Розділ п’ятий,

у якому Яремко Ціпурина стрічається із своїм давнім знайомим

Яремко побачив, що невідомий чоловік у козацькому вбранні вискочив з намету полковника Мізерниці і підбіг до свого коня. Підбіг, озирнувся — шлик чомусь упав на обличчя, — скочив у сідло… І тут Яремко згадав: він бачив цього чоловіка десь іще, бачив його не в козацькій, а в татарській чи турецькій формі! І обличчя було прикрито — там краєм чалми, тут шликом! Це ж треба умудритися так одягти на голову шапку, щоб шлик падав на лице, а не на тильний бік голови!.. Та найголовніше: цей чоловік сідав на коня не так, як татари, і не так, як козаки. Він скочив у сідло — це так, але було щось невловиме в цьому скокові, що свідчило: цей чоловік не є надто досвідченим вершником і вчився верхової їзди не в наших краях!..

Але хто ж це, хто? Чому він разом із Кантеміром заходив до шатра полковника Мізерниці на Дністрі, чому він зараз, у Криму, знову заходить до козацького полковника, мов свій чоловік? Чому він тоді намагався приховати обличчя од чужих очей і робить те ж саме зараз?

Невідомий чоловік у козацькому вбранні промчав між скель та кущів. Ніхто не зупиняв, козаки вже до нього звикли. Так, так, звикли — Яремко згадав, як кілька разів цей чоловік приїздив у їхній табір і вільно проходив до полковника Мізерниці… Хто ж він є?..

Яремко стрибнув у сідло і помчав навздогін.

— Яремко, куди? — вигукнув Ляскало.

— Еге ж, куди? — озвався Цабекало.

— За мною! — не так вигукнув, як показав рукою Яремко.

І вже далі помчав, не озираючись…

Той, що вискочив з намету Мізерниці, мчав швидко. Ось він, не озираючись, вискочив на гору — доброго коня, одначе, має, але