Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

Яремко вирішив не відставати — тут же пустив свого коня тим же шляхом.

Мчав, а за собою чув цокіт копит. Озирнувся — побачив Ляскала. Ну, раз Ляскало тут, то й Цабекало десь неподалік!..

Але що він зібрався чинити? Чому він погнався за цим чоловіком?

Ну, припустімо, наздожене він його, а далі що? Ну, запитає, хто він такий, а той йому скаже, що захоче, — та й усе?!

Кінь, відчувши, що господар у чомусь сумнівається, трохи притишив свій біг…

Е ні, коню, давай скоріше! Головне — наздогнати цього підозрілого чоловіка, а там розберемося!

Позаду гриміли копита Ляскала.

Незнайомий вершник мчав убік від козацького табору, але ж так само віддалявся він і від табору військ Кантеміра. Війська Шагіна — зовсім з іншого боку…

Ні, що б там не було, але він, Яремко, мусить таки наздогнати цього вершника!

І саме тієї миті, коли він, Яремко, про це подумав, незнайомий вершник озирнувся!

Він побачив, що за ним женуться!

Не зупиняючи коня, він став на ходу повертати його праворуч, і кінь, що не гірше за господаря знав свою звичну дорогу, почав збиватися зі скоку, немов говорячи господареві: куди ти мене повертаєш, дурню? Таж дорога наша осьде, а не онде!

Ляскало, а вслід за ним і Цабекало, що з’явився на гребені гори, разом з Яремком пішли віялом — напереріз невідомому вершникові! Тепер їхні коні не мчали — летіли! І Яремко думав тільки про одне: якби тільки кінь не втрапив ногою в якусь яму чи бабакову нору! Бо тоді на ходу виламає собі ногу ще й вершником гепне об землю, що той і кісточок не збере!

Той чоловік у козацькому одягу, що вийшов з намету Павла Мізерниці і зараз утікав від Яремка та його друзів, нарешті, справився зі своїм конем, примусивши мчати його у напрямку до Кантемірового табору. Але вже Ляскало йшов напереріз по довшій дузі, а Цабекало по коротшій. І Яремко гнався просто слід у слід. Гнався — і бачив, що його кінь скаче частіше, ніж кінь невідомого вершника, отже, незабаром він його наздожене!

Тепер Яремко вже не думав, що він питатиме в цього вершника. Йому треба наздогнати його, збити з коня, схопити і обшукати. А далі — допитати. Бо він явно мчав до когось із важливою вістю, одержаною в наметі полковника Мізерниці.

Краєм ока побачив, що з правого боку наближається, скажено скачучи, Ляскало. Десь ізник Цабекало, та раптом він вискочив із-за недалекого горбка — попереду вершника.

Так! Їх троє, він один! І їм треба взяти його живим! Та й самим не нарватися на його шаблю чи пістоль.

Яремко пригнувся над гривою коня, він уже мчав майже поряд з незнайомцем, коли той, не озираючись, вихопив шаблю і махнув нею над Яремком. Яремко відскочив трохи вбік — і тут почувся постріл. Стріляв Ляскало. Шабля вилетіла з правої руки вершника, а сама рука смикнулася неприродно й повисла, мов нагайка… Добре стрельнув Цабекало — ледь у Яремка не влучив! Куля прострелила вершникові руку і просвистіла над головою Яремка. Добрий пістоль!

Яремко спрямував свого коня просто на невідомого вершника, який тим часом вхопив лівою рукою пістоль і націлився в Ляскала. Цабекало махнув своєю довгою пугою — і вона, ляснувши звуком, подібним до пострілу, вибила пістоль із руки вершника. А Яремко тим часом стрибонув зі свого коня на коня ворожого і міцно обхопив пораненого вершника обома руками.

Той намагався вирватися, боротися, але нічого подіяти не міг. Ляскало й Цабекало, зіскочивши зі своїх коней, тут же стягли Яремка й незнайомого вершника на землю.

Яремко почав шастати по його кишенях, але поки що нічого не знайшов. Тоді підвів голову й уважно поглянув в обличчя пійманого.

Їхні погляди схрестилися. І Яремко засміявся від удачі:

— Добридень, пане Коломайку! Ти вже не глухонімий чи ще й досі дурня з себе корчиш?

Коломайко мовчав.

— Не мовчи! Твій сеньйор Гаспареоне давно нам розказав, що ти не глухонімий, — тут же збрехав Яремко. — Так що він тебе пускав до нас на явну смерть, а ти про це й не знав!

Коломайко скривився — видно, заболіла рука, прострелена Ляскалом. Справді, з неї юшила кров, треба було перев’язати.

— Товариство, перев’яжіть його, а я тим часом іще дещо запитаю!

— А може, він і справді глухонімий? — запитав Ляскало, вовтузячись біля руки вершника, поверженого на землю.

— Ні, не глухонімий, — твердо сказав Яремко. — Гаспареоне сам про це сказав іще п’ять літ тому. Це — раз! По-друге, зараз ми його поведемо до гетьмана Дорошенка, а той покличе полковника та й розпитає, на яких це мигах розмовляли між собою Коломайко й Мізерниця!.. Я тебе ще з Дністра запримітив, Коломайку, хоч ти там і закривав свою пику краєм чалми, а зараз шлик на обличчя кидав, щоб тебе раптом ніхто не пізнав!

— То що будемо робити з цим гадом? — запитав Ляскало, закінчуючи перев’язувати прострелену руку Коломайка. — Поведемо до гетьмана, щоб його на палю посадили?

— Дорошенко такий, що посадить, — підтвердив Яремко. — У нього вдача — як у Сагайдачного. Той, кажуть, був жорстокий. А із зрадників та ворожих підслухачів шкуру живцем здирав… Отак, пане Коломайку! Вставай!..

Коломайко, похитуючись, підвівся. Обличчя перекривлене, бліде…

— Нічого, не корч із себе бідолаху, турецький прислужнику! Будеш уже сьогодні на палі!..

Вони посідали на коней, а зв’язаного Коломайка повели назад — але вже не до намету полковника, а до намету гетьмана.

І тут Яремкові зринула думка.

Він зупинився. Зупинилися й Ляскало та Цабекало. Зупинився кінь Коломайка. І Коломайко зупинився…

— Слухай, продажна шкуро, — сказав Яремко, — У тебе є можливість залишитися живим! Га? Жити хочеш?

Коломайко мовчав.

— Хочеш жити, питаю? Зараз не відповіси — втретє не спитаю. Ну?

— А що ти хочеш мені запропонувати? — запитав Коломайко.

— От же холера! Говорить, гад! — ледь не впав з коня Ляскало.

— Атож! Еге ж! — погодився Цабекало.

— Пропоную таке. Тебе чекає сеньйор Гаспареоне. Ти нас ведеш до нього. Якщо ми його візьмемо, я тебе відпущу на всі чотири сторони!

— Поклянись! — люто зблиснув очима Коломайко.

— Ти диви! — ахнув Ляскало.

— Еге ж! — так само ахнув Цабекало.

— Перед такими, як ти, не клянуться. Я тобі сказав — от і все! Я присягався перед військом запорізьким і перед гетьманом. А не перед зрадниками… Так ведеш?!

— Веду, — відповів Коломайко.

— Охорона в нього є?

— Навіщо