Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Да, с той, – швидко підхопив Сава. – Только я новєнькій – там почті вєсь наш взвод із новобранцев состоял, – впевнено стелив друг, але недовіра росіян висіла в повітрі.

Недовіру принаймні відчував Наст, що досі хилив голову додолу, доки якийсь третій військовий шукав щось у телефоні.

– Так-так… а ну… новості… да, – проговорював він кожну свою дію на телефоні. – А ну! А ну – ліцо! – наказав той, і Сава, вже повністю увійшовши в роль, дав Насту гучного потиличника.

– Башку паднял! – рявкнув він і Наст послухався.

– Не треба, боляче, відпустіть! – защебетав він навмисно ниючим голосом.

– Ги-ги-ги, – заходилися сміятись усі, крім одного, що був осторонь – чистив зброю.

– Точна он! – виніс вирок ще один, більш дорослий беззубік, що сидів біля багаття. – Тут напісана, што кто єго сдаст – получіт награду.

– О‑о-о, – неначе вперше почувши, відреагував Сава. – Ну так мужикі, тада с мєня паляна…

– О‑о! – вже задоволено загуділи росіяни.

– Та может і нє он! – заперечив сивий. – Єслі б ти єму морду так нє разукрасіл, тогда б точно сказалі, а так… – почав Сивий, але Сава той час заперечив.

– Ізвінітє… как вас?

– Іван.

– Вань… єслі б у тє… – запнувся агресивно налаштований Філіпенко, оцінивши вік співрозмовника і трохи змінив риторику. – Єслі б ви увідєлі, как націк убіл вєсь ваш взвод, точнєє, то што от нєго осталось – шесть чєловєк. Я думаю, єслі б ви увідєлі такоє – вряд лі сдєрживалісь би, – закінчив свою впевнену промову Сава і застигла кров на губі знов почала текти тоненькою цівкою по підборіддю, додаючи загального антуражу. Росіяни повірили. Принаймні ті – хто сидів у багаття, погоджуючись, закивали головами.

На цьому сумнівні питання щодо Сави та Наста закінчились і, доки всі розмовляли про винагороду за голову полоненого, Яковенко встиг порахувати кількість військових. Один вартовий, троє біля вогнища – смажили сосиски і двоє – сивий та беззубік не відходили від Сави ні на крок. «Всього шість… ні – сім», – Наст угледів непомітного військового, який досі не приймав участі в розмові своїх побратимів. Світловолосий чоловік, чиє молоде обличчя вже встигло отримати безліч слідів жорстокості цього світу, надалі сидів осторонь всіх і чистив вже третій поспіль автомат.

– Так і ми в ту сторону двігаєм! – вклинився в розмову росіянин, що крутив сосиски над багаттям, після того як Сава обмовився, що веде Наста до генерала. – Давай пакушаєм і пайдьом всє вмєстє, только Сєрого на дазорє аставім… ну рєально, дружищє, вдруг ти нас кінєшь і награду всю сєбє забєрьошь?! – сказав та знітився він сам зі своїх слів.

Сава нервово подивився під ноги, але майже одразу відчув якийсь космічний сигнал від Наста – «Зберись!» – пролунав гучний голос друга в голові Філіпенка. Під пильним поглядом Яковенка, він підняв побите обличчя і посміхнувся:

– Да, конєшно, почєму би і нєт!

Напружились не тільки Сава з Настом. Беззубко та сивий також зиркнули один на одного, немов відчуваючи щось дивне, на відміну він інших трьох коло багаття, які невимушено почали розкладати їжу по тарілках.

– А єго куда – «ляпс», – друг дав щє один більш слабкий потиличник Насту.

– ШЕСТЬ! – раптом заволав той військовий, що крутив сосиски над жевривом. Світловолосий росіянин, що чистив зброю, одразу припинив це, підірвався з місця та швидко підійшов до багаття. – Шесть, ти должен послєдіть за плєнним, ясно? Дочістіш автомати потом! – світловолосий чоловік кивнув головою і підійшов до Наста.

– Сюда, – ткнув він пальцем у закуток на відстані десятьох метрів від багаття.

Наст сів на холодну вологу землю і опустив обличчя додолу, а навпроти нього розташувався цей чоловік, якого росіяни називали «шість». Нудота вже підступала до хлопця через можливий струс мозку, але Яковенко намагався тримати себе в руках. «Спокійно, мовчи, сиди тихо, мовчи», – казав він сам собі, але хвилини через три відчув, що просто не може сидіти на місці і нічого не робити, енергія так і лізла з усіх Настових щілин.

– Чого вони тебе так називають? – звернувся невимушено Наст до свого особистого наглядача, паралельно облизуючи застиглу кров на губі і дивуючись тому, яка вона солона. «Хм-м, солона така…  а може спробувати побігти від них? Зараз точно зможу!» – нав’язувались йому думки одна за одною і хлопець навіть не помітив, як дивно хитає головою в такт появі кожної нової ідеї.

– Ти у кОго спрашіваєш? – подивився блакитними очима у Настові карі «Шість», неначе у душу.

– А‑а? – здивувався Яковенко, немов вперше побачив цього світловолосого чоловіка перед собою. «Іванов А.?Г.» – мовчки прочитав його прізвище на шевроні Наст. – «Клаць-клаць», приємно познайомитись, нема чогось пожувати? «Клаць-клаць.. клаць-­клаць», – перестрибував з теми на тему, з думки на думку Наст.

– Ти якийсь нєнормальний! – зауважив той, дивно розглядаючи Наста.

– ШЄСТЬ! – зарепетував хтось біля вогнища. – Чо ви там абсуждаєтє, я нє понял?!

– Ізвінітє, нічєго! – понурив голову Іванов А.?Г., з-під лоба продовжуючи спостерігати за полоненим, який почав ні з того ні з сього вести себе дуже й дуже дивно.

Пігулки амфетаміну продовжували свою дію. Серце Наста скорочувалося мінімум двічі на секунду, його думки змінювалися щомиті, хлопцю хотілося щось зробити – він не міг сидіти без діла. Насту здавалось, що він здатен на все, але, кожного разу за секунду до якихось різких та незважених дій, він бачив Саву – одного в оточенні гієн, які той час зжерли би хлопця – дай він їм привід. А почни вони стріляти в Наста – звичайно, що Саві довелось би вступати у цей нерівний бій, тому поки що Яковенко тримав себе в руках. Себе – але не свої щелепи, які щосекунди робили новий звук «клаць-­клаць» – від зустрічі зубів верхнього та нижнього ряду. Жувати хотілося страшенно.

Тим часом Сава вже познайомився зі всіма по колу росіянами і, послухавши декілька їх «кумедних» історій, вирішив також взяти участь в розмові.