Читати книгу - "Українська міфологія"

— «Як людина померла, то шоб більше ніхто не вмирав, то б’ют цвєк у підвалину. Знадвору або в хаті, але переважно в хаті, де плінтус. Куди понесли на цвинтар, то в той бік і б’ють».[2177]

— «Опирі, як вмер опир, та й за ним уже багато людий вмирає. Отут жив такий чоловік, то казали, шо він два серці мав. То раз умер, а потому другий раз вмирав. Як вінесут, то зразу в ýгол б’ют цвєк, шоб більш ніхто з тої хати не вмирав. В горішній угол. В підвалину. Знадвору».[2178]

Упирі нібито мають право ходити по смерті сім літ. Уночі вони встають із могил і бродять по світу, аж доки не заспівають півні. Нерідко бачили, як упирі опівночі під музичний супровід співають, плещуть у долоні й скачуть по межах.[2179] Можуть вони літати в повітрі або вилазити на могильні хрести, лякаючи перехожих.[2180] Показовою, зокрема, є така розповідь із Покуття: «Опир, то він народжує сі з хвостом, має хвостик. Вони не шкодили, але вони в чóмус собі… та’ як господарку в чíмос мали вищу, вже вести. Шо він вже має біше сил якихось таких, невидимих. Опир по смерти чи привиджує сі, чи вночи переходит — шос таке казали. Мама розказувала, шо в неї був брат. І він ходив у сусідне село до дівчини. Каже, нарешті він іде… по опíвночу, ну, засидів си, не ночував там в неї, але йшов додому (це не мóжна бýло, аби дес ночував хлопец в дівчини). І він іде попри цвинтар, віходит з цвинтарі чоловік і дає їму люльку закурити. (Це не брехнє´, це мóї мами рідний брат розказував.) І він з тов люльков іде, і лиш відійшов два кроки, три від того чоловіка, і перед ним з’явлєє сі кіт. Це вночó. Опíвніч. І той кіт іде суда поза село і до кернички туда. Це рімна цє дорога, і… він не йде суда, не навернув дудому, але той кіт веде їго, і він за тим котом іде. Він не міг навернути ніґде. І він за тим котом ішов, ішов, і дійшов аж до кіпцє якогос. Кіпец між Репужинціми і… навернув він не туда, де капличка, але навернув суда направо, шо ліс іде ше туда, до лісу великого. І там на той копец він сідає, і той кіт щезає, і він там до рáннє… сонце зійшло їму, на тім кіпци. Так шо він не спав, але йти не міг, нічо’. Він як сів, так він на тім кіпци… Ну а то теперка живо днина. І він дивицця, а він сидит на тім… а так він не пам’ятав, куда… Ну і він дивицця, а то не люлька, а кістка. З людини чи з кого бýла кістка, а не люлька. Кіпец — то на граници. Такий кіпец насóпали, і там слупóк, і це була границя: то Репужинці, а це Далешеве».[2181]

Однак найстрашніші упирі тим, що заходять у хати й нападають на сонних людей, особливо на немовлят, висмоктуючи їхню кров[2182] або й поїдаючи.[2183] В оселю вони проникають крізь вікна та двері, якщо ті не перехрестити перед спочинком, і лишаються на ніч. Коли люди поснуть, упир вмощується на груди своєї жертви, припадає губами до серця й висмоктує гарячу кров. Губи в упиря роздуті від ссання, а язик подібний до гадючого жала. Ним він робить невеличкий отвір у тілі, витягує кров, а потім засмоктує рану так, що не видно сліду. Вірили, що найкраща жертва для упиря — та людина, котра чхнула, а їй ніхто не сказав «На здоров’я!».[2184] Якщо уві сні чути, що хтось гукає, ні в якому разі не можна обзиватися, навіть якщо це голос добре знайомого чи родича. Одні кажуть, що це так кличе Смерть, інші ж вважають, що так потинає упир: якщо обізвешся — помреш сам, не обізвешся — здохне корова.[2185]

Коли підозрювали, що хату відвідує упир, клали на підвіконні залізо, освячували обійстя й обсівали оселю маком-«самосієм». Часто ж допомоги від «неспокійних покійних» шукали в живих упирів, які тих «заклинали». Запрошений на ночівлю упир (знахар) прилаштовував у посудині запалену свічку, час від часу відкривав покришку й оглядав хату. Виявленого упиря належало вдарити осиковим кілком — і він більше не приходив.

Щоб остаточно позбутися упиря, упізнавали, на кого з мерців він подібний. Тоді йшли на кладовище, відкопували мертвого упиря, відтинали голову й клали йому між ніг, а тіло, перевернувши грудьми вниз, прибивали до землі осиковим кілком:

— «Йшли до упиря на цвинтар, відрізали голову і клали її межи ноги».[2186]

— «Треба було йому відтяти голову і покласти межи ноги, шоби не ходив».[2187]

— «Бóли такі люди, шо давали раду, як мертвий ходив. Відтинали голову. Упирь давав раду. Він міг дати раду такому, як він сам. То люди за такими гля´дали, ходили до них, шоб дали ради».[2188]

— «Шоби такі не ходили, то їх заклинали. Заклинав упир упиря. Відтинали голову, шоб не ходив, і клали межи ноги, і той упир не мав сили».[2189]

Іноді перед тим, як відтяти голову, «запинали» в ногах і в головах мертвого упиря голови двох заздалегідь зарубаних чорних когутів, щоб він не мав сили зашкодити. Після цього відрубали упиреві голову й клали йому між ніг. З перетятої шиї упиря при цьому «кров сцяла, якби живий був»: «В нас Потюк був такий, у Соснівці, шо був упир, то він дає знáти. О. Бо нать в Галівці було таке, шо (бо я сам з Галівки родом) в нас був такий чоловік, шо приходóв до жінки, вмерлий, і не давав спокою. Сонце зайшло— він вже коло жінки. І тоді той Потюк сказав: «Найдіт мені два когути чорні і зарубайте ті когути. Мені дайте головки». Всьо. Він прийшов на цвинтар, зап’яв в ногах і в голові. «Всьо, він тепер, — каже, — є. Є, є». То знаєте шо? Йому голову відтялó, то кров сцяла. Вмерлий чоловік. Шо, значить, він мав дві сéрця. То називаєця упирь. […] Каже: «Розкопуйте гріб». Мусіли розкопувати гріб. Розбив. Він запхав головку в ноги і каже — всьо, відтинайте їму голову. Відтяли їму голову і запхали голову межи ноги. Вергли йому в трувну. То кров сцяла, якби живий був».[2190]

В іншому випадку заливали в померлого упиря чвертку горілки, відтак пробивали осиковим кілком серце: «Був