Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

вікно, підпливли хмари, стелячись біля самих ніг. Він завжди мріяв побачити коли-небудь фламінго — тепер він знав: це фламінго з рожево-сірими широкими крилами, багато їх — цілий клин. Чи не так летіли колись дикі гуси, клином летіли на червоний диск місяця, червоний, як мак у Фландрії? Пейзаж усе розширювався, ліси опускалися нижче, блиснули сріблом річки й острови, рожево-сірі крила піднімалися все вище, і все світлішав і розширювався горизонт. А ось і море. Але раптом, гаряче розпираючи горло, рвонувся вгору чорний крик, остання думка вихлюпнула навздогін свідомості, яка витікала геть — страх, бажання порятунку, бажання перев'язати руки! Він спробував устати, швидко підняти руку. Похитнувся. Тіло здригнулося в останньому зусиллі, але він уже був занадто слабкий. В очах щось кружляло й кружляло, потім попливло геть, і величезний птах дуже тихо та повільно опускався все нижче й нарешті безшумно стулив над ним свої темні крила.

Чиясь рука відсторонює мене. Знову прийшли люди, вони нахиляються до Людвіґа; я відпихаю першого, хто наважується торкнутися до нього, ніхто не сміє цього робити. Але тут я раптом бачу обличчя Людвіґа, холодне, ясне, незнайоме, суворе, чуже — я не впізнаю його і, хитаючись, відходжу геть.

Не пригадую, як я прийшов додому. У голові порожнеча, безсило лежать руки на спинці стільця. Людвіґу, я більше так не можу. Я теж більше не можу. Що мені тут робити? Ми всі тут чужі. Відірвані від коренів, виснажені, нескінченно втомлені. Чому ти пішов сам?

Я встаю. Руки — як у вогні. Очі горять. Відчуваю, що мене лихоманить. Думки плутаються. Я не знаю, що роблю.

— Візьміть же й мене, — шепочу я, — мене теж!

У мене зуб на зуб не попадає від лихоманки. Руки вологі. Насилу роблю кілька кроків. Перед очима пливуть великі чорні кола.

І раптом я застигаю на місці. Відчинилися двері? Стукнуло вікно? Усе моє тіло тремтить. У відчинені двері я бачу в передпокої на освітленій місяцем стіні, біля скрипки, мою стару солдатську куртку. Навшпиньках, щоб вона не помітила мене, обережно виходжу, підкрадаюся до цієї сірої куртки, яка все розбила — нашу юність, наше життя, зриваю її з вішака, хочу жбурнути геть, але несподівано натягую на себе, вдягаю її, відчуваю, як вона крізь шкіру опановує мене, тремчу від нестерпного холоду, серце шалено б'ється. Зненацька щось із дзвоном рве тишу, я здригаюся, обертаюся і з жахом притискаюся до стіни.

У дверях, тьмяно освітлена, стоїть тінь. Вона колишеться і зникає, вона наближається і киває, набуває людських кшталтів, обличчя з темними проваллями очниць, із зяючою широкою щілиною на місці рота, беззвучно шепоче щось. Стривай, може, це він?

— Вальтер, — шепочу я, — Вальтер Вілленброк, убитий у серпні сімнадцятого року під Пашенделє. Що це? Божевілля? Марення? Гарячка?

Але за першою тінню уже з’являється друга — бліда, потворна, зігнута — Фрідріх Томберґ, йому розтрощило спину осколком під Суассоном, коли він сидів на сходинках бліндажа. І ось тут вже цілий рій тіней із мертвими очима; сірі та примарні, вони тісняться тут, вони повернулися, вони наповнюють мою кімнату. Ось Франц Кеммеріх, вісімнадцятирічний юнак, який помер через три дні після ампутації, і Станіслав Качинський — він волочить ноги, і голова в нього опущена, а з неї ллється темна тоненька цівка. І Герхардт Фельдкамп, якого міною розірвало під Іпром, і Пауль Боймер, убитий у жовтні тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року, і Генріх Весслінґ, Антон Гайнцманн, Гайє Вестгуз, Отто Маттес, Франц Ваґнер — тіні, тіні, ціла хода, нескінченні ряди. Вони вриваються, вони підіймаються на підвіконня, сідають на книги, заповнюють усю кімнату.

Але раптом жах і заціпеніння, що опанували мене, відступили, бо повільно виростає ще потужніша тінь. Вона вповзає у відчинені двері, спираючись на руки, вона оживає, обростає кістками, набуває людської подоби, наче біла крейда, світяться на чорному обличчі зуби. Ось в очницях блиснули очі, — здиблений, як тюлень, повзе до мене він, англійський капітан, за ним із шурхотом тягнуться його онучі. М’яко відштовхнувшись, він робить стрибок і, розчепіривши покручені пальці, простягає до мене руки.

— Людвіґу, Людвіґу! — кричу я. — Допоможи, Людвіґу!

Я хапаю книги та жбурляю їх у ці витягнуті руки.

— Гранату, Людвіґу! — зі стогоном кричу я і шпурляю акваріум у двері, він, брязкаючи, розбивається, але тінь лише вищиряє зуби й підбирається чимраз ближче; за акваріумом летить колекція метеликів, скрипка, я хапаю стілець і замахуюся, хочу вдарити ним у цей вищирений рот, і все кричу: «Аюдвіґу! Людвіґу!» Кидаюся на цю прокляту тінь, вискакую за двері й біжу, мені навздогін долинають перелякані крики — дедалі виразніше, ближче важке дихання, тінь женеться за мною, я стрімголов злітаю зі сходів. Тінь важко скочується за мною, я вибігаю на вулицю, я відчуваю на потилиці переривчастий подих, я мчу, будинки хитаються. «Допоможіть! Допоможіть!» Площі, дерева, чиїсь кігті вп'ялися мені в плече, тінь наздогнала мене, я реву, вию, зашпортуюся, якісь мундири, кулаки, тупіт, блискавки та глухий грім м'яких сокир, що б'ють мене по голові, поки я не звалююся додолу.

ЧАСТИНА VII

І

Минули роки? Чи тільки дні? Немов туман, немов віддалена гроза хмарою повисло на горизонті минуле. Я довго був хворий, і щоразу, коли свідомість поверталася до мене, я незмінно бачив над собою стурбоване обличчя матері. А потім прийшла велика втома та стерла, згладила все. Це сон наяву — коли немає ніяких думок, коли тільки знеможено віддаєшся слабкій пульсації крові та сонячному теплу.

Галявини світяться в блиску пізнього літа. Лежиш на лузі, голова потонула у високій траві, травинки хиляться з боку в бік, вони вміщають у собі весь світ, нічого більше не існує, крім легкого їх похитування в ритмі вітру. Там, де росте лише трава, вітер шарудить у ній, тихо побризкуючи, наче коса десь удалині, а якщо серед трави росте щавель, звук вітру темнішає і глибшає. Треба довго лежати та слухати, поки вловиш його.

Але потім тиша таки оживає. Крихітні мушки з червоними цятками на чорних крильцях густо обсипали стебла щавлю і погойдуються разом із ними. Джмелі, як маленькі аероплани, гудуть над конюшиною. Сонечко самотньо й наполегливо підіймається на самий кінчик високої травинки.

Мураха добирається до моєї куртки та зникає в тунелі рукава. Вона тягне за собою суху билинку, набагато більшу за себе. Відчуваю легке лоскотання на шкірі й не знаю, мураха це чи билина тягнуть тендітну смужку життя по моїй руці, викликаючи легке тремтіння. Але раптом у рукав дмухнув