Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Зіна мене забула!

У мою чашку з вівсянкою забрався чорний тарган, задихнувся і потонув. Яка мерзота! Птахи, крім півнів, туди-сюди; коти – гидота, але все-таки звірі. Але кому потрібні чорні таргани?!

На шосе трохи не втрапив під автомобіль. Чому він не гудів на повороті?! Чому обляпав мене грязюкою?! Хто мене відмиє? Ненавиджу автомобілі! І не ро-зу-мі-ю…

Зіна мене забула!

Злякав на городі дикого кролика і налетів на колючий дріт. Уй-ю-юй, як боляче! Зіна говорила, що, коли поріжешся іржавим залізом, треба зараз же змаститися йодом. Де я візьму йод? І йод же щипає – я знаю…

Миші проїли в моєму щоденнику дірку. Ніколи більше не любитиму мишей!

Зіна мене забула…

Сьогодні знайшов у більярдній шматочок старого шоколаду і з'їв. Це, правда, не прикрість, а радість. Але радощів так мало, що не можу ж я для них окрему сторінку відводити.

Самотній, нещасний,

холодний і голодний

фокс Міккі

Переїзд до Парижа

Ви любите горища? Я – дуже. Люди складають на горищах найцікавіші речі, а по кімнатах розставляють нудні столи та дурні комоди.

«Коли серце моє розривається з нудьги», як каже Зінина тітка, я прибігаю з голого парку, витираю об диван лапи і біжу на горище.

Над склом у стелі пролітають горобці – вони як миші, тільки з крильцями. «Цвінь-цвірінь!» – «Добрий ранок, сільву пле!»

Потім вітаюся із старою Зіниною лялькою. У неї сухоти, і вона лежить у вкритій пилом дірявій ванні, задерши догори п'яти. Я її перевернув, щоб усе було пристойно… Поговорив з нею про Зіну. Так, звісно, дівчаче серце – кульбабка. Забула ляльку, забула Міккі. А потім у неї з'явиться дочка, і все почнеться спочатку… нова дочка, нова лялька, новий собачка. Апчхи! Як тут запорошено!

Обнюхав розбиту люстру, лизнув гумового собачку – у нього, бідолахи, в животі дірка… розірвав на шматки собачий батіжок…

«І нудно, і сумно, і нікому лапу потиснути!»…

Якби я був сильніший, я б одсунув стару ванну і влаштував собі на горищі кімнату. Під поранений диван підставив би папужу клітку – це моя спальня. На китайському більярді влаштував би собі письмовий стіл. Він похилий – дуже зручно писати!

Вбиральню облаштую на даху. Це і «гігієнічно» і приємно. Лазитиму, як матрос, по драбинці у слухове віконце.

А намордник свій закину в димар!! Апчхи!.. Чхнув – отже, так і буде.

Ой! На шосе екіпаж… Чий? Чий? Чий? І-і-і! Зіна приїхала…

* * *

Третій тиждень живу в Парижі, – рю д'Ассомпсіон (Успенська вулиця), будинок 16. Третій поверх праворуч.

Ви б мене й не впізнали: лежу біля каміна на подушечці, як фарфорова кішка. Пахне від мене бузковим милом, збоку зелена краватка. На ошийнику – срібна візитна картка з адресою… Якби я вмів говорити, украв би франк і купив собі манжети.

Зіна в школі… На сусідньому балконі сидить погана-препогана собачка. У вухах клоччя, в очах клоччя, на губах клоччя. Взагалі, якась сльозлива муфта, ганчірка для сміття, собача сліпа кишка, писклива погань! І знаєте, як її звуть? Джио-ко-нда… Морда ти, морда тухла!

Коли нікого немає на балконі, я її дражню. Ух, як приємно! Стаю до неї задом і починаю смикати задньою ногою; п'ять хвилин смикаю.

Ох, яку вона істерику зчиняє! Як кіт під автомобілем…

– Яй-яй-яй-і! Уй-уй-у-й-о! Ай-ай-ай-е!..

Балабушкою прибігає її хазяйка, така ж коротенька, кудлатенька, пузатенька, живіт на ходу застібає, і, Боже мій, чого вона не наговорить:

– Дитиночко моя, пупупусичко! Хто тебе попопокривдив? Біднесенькі мої оченьки! Гарнесенькі мої лапочки! Золотий, дорогий хвостик!..

А я в кімнату зі свого балкона сховаюся, наче мене й на світі немає, по килиму качаюся і лапами себе по носу б'ю. Це я так сміюся.

Внизу, вгорі, праворуч і ліворуч грають на піаніно. Я б їм усім на лапи намордники начепив! Зіна в школі. І нащо дівчинці так багато вчитися? Однаково виросте, обстриже волосся і на кушетці цілими днями валятиметься. Я ж цю породу знаю.

Вчора із садиби приїжджав садівник. Привіз яблука та яйця. Кращі відібрав для кухарки (знаємо, знаємо!), а гірші – для Зіниних батьків. Зрозумійте людей: носять окуляри, носять пенсне, а нічого у себе під носом не бачать…

Прокрався в передпокій, став на стілець і поклав йому в кишеню пальта риб'ячих кишок… Нехай знає!

* * *

Був із Зіною в сінема. Дуже схвильований. Як це, як це може бути, щоб люди, автомобілі, діти і поліцейські бігали по полотну?! І чому всі сірі, чорні та білі? Куди ж поділися фарби? І чому всі ворушать губами, а слів не чути?… Я бачив на горищі в коробочці засушених метеликів, але, по-перше, вони не рухалися, а по-друге, вони були різнобарвні.

Ось, Міккі, ти й дурень, а ще думав, що ти все розумієш!

Вистава була дуже дурна: він закохався в неї і поїхав автомобілем у банк. Вона теж закохалася в нього, але вийшла заміж за його друга. І поїхала автомобілем до моря з третім. Потім була пожежа і землетрус у ванній кімнаті. І хитавиця на пароплаві. І негр пробрався до них у каюту. А потім усі помирилися…

Ні, собаче кохання розумніше і вище!

Неодмінно треба винайти сінема для собак. Це ж безсовісно – все для людей: і газети, і перегони, і карти. І нічогісінько для собак.

Хай водять нас хоч раз на тиждень, а ми, склавши лапки, будемо культурно насолоджуватись.

«Чужа кістка»… «Похорон самотнього мопса»… «Пудель Боб надурив м'ясника» (для цуценят обох статей)… «Сни старого дога»… «Сенбернар рятує замерзлу дівчинку» (для літніх болонок)… «Поліцейський собака Фукс осоромлює Пінкертона» (для дітей і для собак).

Ox, скільки тем, Міккі!.. Ти писав би собачі сценарії і ні в кому не мав потребу…

Новий віршик:

Тануть на сонці засніжені гірки

Скоро почнеться весна.

Зінину маму замучили нирки,

Відтак вона ходить сумна…

Головний собачий фільм-директор

фокс Міккі

На пляжі

Ой, як змінилося моє життя! Зіна влетіла до кімнати, хляп і – зробила колесом реверанс, ручки – пташками, оченята – вниз, і бовкнула:

– Міккі! Мій обожнюваний принце… ми їдемо до моря.

Я миттю помчав униз, до консьєржчиної болонки. Вона народилася біля моря і дуже симпатично до мене ставиться.

– Кікі, муфточко… мене везуть до моря. Що воно