Читати книгу - "Святослав (укр.)"

Імператор обрав добре місце й зручну годину для розмови. Він сидів у великій палаті, вікна якої були затінені. Крізь розчинені двері голубіли води Пропонтиди, довга ж низка кораблів на ній пливла й пливла вдалину…

Величне видовище! Море було спокійне, сяяло під блискучим сонячним промінням. І тим грізнішими виглядали на ньому важкі бойові кораблі – дромони, біля кожного з яких пливло по два розвідувальних судна – усії, за ними – памфіли – такі ж бойові кораблі, але менші розміром, ще далі – довжелезні кумварії і коротші – хеландії, на яких звичайно перевозили воїв, коней, зброю.

До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тільки на дромонах сиділо по сто-двісті гребців з кожного борту. Кесаревич бачив, як срібні бризки летять з-під тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слід від запіненої води.

– Велика сила в твоїх руках, василевсе! – вирвалось захоплено у кесаревича Бориса.

– Я велів цій силі вийти із Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, – сказав імператор Никифор.

– Отже, вони йдуть на поміч Болгарії?

– Так, кесаревичу. Візантія вирушає на поміч болгарам.

– Спасибі, василевсе! Якщо ці кораблі стануть на Дунаї, князю Святославу буде тісно в Родопах…

– Так, кесаревичу! – суворо вів імператор Никифор. – Прийшов час піднести меч над знахабнілими тавроскіфами і їхнім князем. Дуже скоро, тільки кораблі наші стануть на Дунаї, із Фракії й Македонії в Родопи рушать і наші легіони. Але наскільки я знаю, і ти сам, кесаревичу, мені говорив, що кесар Петро хворий. Ліпше було б тобі вже зараз вирушити до Преслави.

– Великий василевсе! Я давно про це мрію, і одразу після одруження просив тебе про це.

– Їхати тобі до Преслави тоді було ще рано, а тепер саме час.

– Я готовий, василевсе!

Імператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тоді сказав, як це здалося кесаревичу, від самого серця, по-батьківському:

– Слухай, Борисе! Я надіюсь, що ти зараз підтримаєш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумієш захистити Преславу і городи Болгарії. Пам’ятай, що загибель Преслави буде загибеллю твоєю, загибеллю слави всіх каганів болгарських… У твоїх руках будуть усі скарби каганів Омартога, Крума, Симеона, – імператор Никифор важко зітхнув, згадавши ці багатства, – але в твоїх руках буде найголовніший скарб – корона болгарських кесарів. Пам’ятай: візьме Святослав Болгарію – все загибає, загибають усі скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кінця!

– Розумію, імператоре, і клянусь!

– У цій борні ти будеш не сам. Колись між нами і болгарськими каганами були незгоди й сварки, були війни і кров…

Імператор Никифор знову замовк, бо не хотів згадувати, як болгарські кагани боролись з імператорами ромеїв, як їх били і як каган Крум зробив чашу з черепа імператора Никифора Першого…

– Це все в минулому, – промовив Никифор Фока, – бо вже багато літ між імперією і Болгарією існує приязнь і любов. Ми зміцнюємо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, і надіємось на тебе. Але це тільки початок. Ми хочемо ще більше зміцнити любов і дружбу між Болгарією й Візантією… У тебе, Борисе, є дві сестри, а в нас два сини імператора Романа… Якщо твої сестри приїдуть сюди і познайомляться з царевичами Василем і Костянтином – ми ще раз ствердимо любов між ромеями і болгарами.

– Ти, василевсе, – батько Болгарії…

– Шляхи Болгарії та імперії зійшлись давно, – сказав імператор Никифор, – а зараз пам’ятай, що слідом за тобою я посилаю і своє військо. Кораблі вийшли, Вард Склір і патрикій Петро вже стоять у Адріанополі, по першому слову вони рушать тобі на поміч.

– Я єдиного бажаю, василевсе, – промовив Борис, – щоб ти жив стільки, як море, сонце…

– Це надто багато навіть і для василевса, – посміхнувся Никифор. – Іди, Борисе, виконуй мою волю.

Коли кесаревич Борис вийшов, імператор Никифор і паракимомен Василь довго ще дивились на кораблі, які пливли і пливли вдалину.

– Мине багато часу, доки вони дійдуть до Сицилії й повернуться сюди, – похмуро процідив імператор.

– І коли б вони повернулись звідти цілі… – додав паракимомен Василь.

8

Пізньої ночі в яру біля західної стіни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стіни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволі підійматись вгору.

Через короткий час у кітоні імператриці Феофано відкрились двері.

– Хто там? – запитала Феофано.

– Я прийшов, василісо!

– Іди сміливо, – відповіла вона. – Дай свою руку…

– Ти мене ждала?

– Так, любий мій Іоанне, ждала. Сідай тут, розкажи, що в тебе трапилось?

Іоанн Цимісхій сів близько біля Феофано.

– Никифор збожеволів, – почав колишній доместик схол. – Він забув, що тоді, коли постільничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя і на полях Кесарії перший оголосив його імператором ромеїв…

– Це правда, Іоанне, і Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.

– А хіба я тільки це зробив? Скільки разів я ризикував власним життям заради нього?! Скільки різних скарбів присилав йому з Азії і Єгипту?! Та навіть цей палац він збудував за моє золото. Я міг би стати найбагатшою людиною імперії…

– Я знаю, Іоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хіба в тебе немає скарбу більшого, ніж у нього?

– Це правда, – згодився Іоанн і поклав руку на плече Феофано.

– Що ж у вас трапилось? – запитала вона.

– Минулого року, – розповідав Іоанн, – коли Никифор був у Азії, він марно пробував, але не міг взяти Антіохію. Тоді він залишив мене біля города і велів не руйнувати Антіохію, а брати її облогою. І я, як дурень, стояв під Антіохією мало не рік, морив усіх там голодом. А в цей час приходить з військом патрикій Петро, розбиває стіни, палить і бере город…

– Ти помилився, Іоанне, – засміялась у темряві Феофано. – Ти повинен був взяти город раптово, силою…

– Але ж я виконував наказ імператора, – виправдувався Іоанн. – Хто ж із нас тоді дурень – він чи я?

Феофано не відповіла на його питання, а стиха промовила:

– Буває, що все треба робити раптово, силою.

– Саме так і зробив сьогодні Никифор, – пожартував Іоанн. – Зовсім несподівано, як василевс, він позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол і звелів виїхати до Вірменії.

– Сила перемагає силу, а ти переміг Никифора, – прошепотіла Феофано.

– Так, за все, що він мені зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. У Кесарії за мною стояло військо і полководці. У Константинополі я маю