Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Темнота 📚 - Українською

Читати книгу - "Темнота"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Темнота" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 115 116 117 ... 143
Перейти на сторінку:
об'єднати світ, коли ми не зуміємо навіть себе об'єднати? І куди, скажуть, вам відділятися? Чи ви не чуєте, що зараз діється отам за кордонами Польщі? То ж там виростає наш конкурент і ваша чарівна Україна для нього — це ягідка, за якою він готовий піти на які хочете авантюри. Ви от би почитали його книжечку… Читаєте по-німецьки? Ні. Шкода. Він написав таку програму своєї роботи… І там сказано ясно: ніяких таких визволень він не визнає, а що йому потрібен «равм», тобто по-нашому простір. І той простір він хоче знайти у нас… І знаєте ви, що той Гітлер хотів би направду з вами зробити? Дуже просто. «До д'ної ями». Так, так! І що ви собі думаєте? Думаєте, що ми візьмемо і отак віддамо йому вас. Беріть, мовляв, і на здоров'ячко! Що ви, що ви! Та ми не тільки не відпустимо вас на пожертя пана Гітлера, але ми нічого б не мали самі його пожерти. Як? Коли? Це вже інше питання. І які можуть бути тепер самостійні республіки народів, що мають пару десятків мільйонів населення? Польща? Румунія? Чехословаччина? Та це ж діти коньюнктури. Сьогодні є — завтра нема. З нами, скажу вам, ви зможете грати ролю і навіть не малу, але без нас… Як собі хочете: або вам бути з нами і разом закріпляти місце під сонцем, або… одірватися і лише чекати хто черговий вас поликне.

Андрій, що ці питання дуже добре розумів і що завжди у спірних дискусіях вів перед, кидаючись першим на свого противника, на цей раз покірно промовчав.

— О, це ясно! — проговорив він лише.

— Ясно, але не всім, — відповів на це Федоров.

— Дозволяю собі до таких не належати, — сказав Андрій.

— Це, розуміється, приємно чути, — відповів Федоров. Андрій зробив дуже дивний поворот головою… Це було щось, як протест і як скарга. Так, ніби його було вдарено і він не може захищатися… І не сміє навіть заціпити зуби. І не сміє сердитись…

— Так… Так… Це розуміється… Це розуміється, — промимрив він невиразно, але враз отямився і проговорив звичайним тоном: — Це цілком логічно. Малі народи не мають права на життя. І навіщо? Я вас, Сергію Прохоровичу, цілком розумію. І партія має рацію.

— Ви мене не зрозуміли… Ви мене не зрозуміли, — говорив швидко Федоров. — Я не сказав, що малі народи не мають права… Навпаки…

— Вибачте, Сергію Прохоровичу, коли я вас не так зрозумів…

— Я хотів лише сказати, що малі народи мусять входити в системи великих… На рівних правах…

— Так. Я вже розумію, — каже Андрій і знову робить той самий рух головою…

— Але залишім це, — проговорив Федоров. — Годі з тією політикою… Перейдімо на інші, цікавіші теми. Я, між іншим, вами давно цікавлюся… І не подумайте, що це, так би мовити, по службі. Абсолютно ні. Ви мене цікавите і як письменник, і як індивідуальність… І взагалі я цікавився українською літературою, для того й вивчив мову, правда, я говорю не цілком добре, але цілком добре розумію… Українська література… Як вам сказати… Вона має сьогодні дві течії: надземну і підземну. І це дуже цікаво. Мене особливо цікавить та друга — підземна. І скажу вам: дуже зручно, дуже зручно. І не сказав би, що вона слаба. О, ні! Вона сильна, сильна штучка… — Андрій лише кліпнув очима на це останнє слово. — Чи не могли б ви мені, Андрію Григоровичу, сказати, чому українці так пристрасно тримаються своєї говірки? Ну, яка, скажіть, різниця, якою мовою ми розмовляємо? Особливо, коли… тут стільки входить в гру… Коли плянуються величезні пляни, і взагалі… — Федоров зупинився і дивився питально на Андрія.

— Так. Це чудне… — поправився, — чудна проблема, — відповів він по хвилинці. І додав вагаючись: — Я думаю, що це питання чести… народу. Кожного… І українці тут не чинять винятку.

— Ах! Чести! Буржуазне поняття! Яка тут честь? Чи не бачите, що тут йде змагання світів за право жити… То ж Німеччина хоче виразно всіх нас усунути з плянети. Нас усіх! А не буде Німеччини — знайдуться інші аматори… Брити. Американці. Але знову та політика… Розкажіть краще, як проводили час. Гостили у брата?

— Так, — каже Андрій.

— Як сподобалась північ?

— Ґрандіозна справа.

— Правда. Вас, як письменника, це мусіло без сумніву цікавити.

— І я мав нагоду бачити виняткові речі.

— Наприклад?

— Природа, її життя… І основне те освоєння нових теренів. Там же будується прекрасне майбутнє радянського народу.

— А конкретніше: що вас там найбільше цікавило?

— Уявіть — найбільше нафта.

— Інтересно. Ну, й?..

— І хочу писати на цю тему роман.

— О! Цікаво. Яка ідея?

— Просто. Два мільярди років на глибині двох тисяч метрів…

— І приходить радянська влада, — перебиває його Федоров… — Зрозуміло, зрозуміло. Як назвете книгу?

— Ну… Ще не знаю точно. Можливо так і назву: «Кров девону».

— Дуже цікаво, Андрію Григоровичу. Дуже цікаво. Але… Знаєте. Було б гаразд порадитись про це в Кремлі. Там, я чув, покладають на вас інші надії.

— І зрозуміло, — каже Андрій. — Ясно. Мої проекти — проекти і більш нічого. Я стою завжди до послуг Кремлю. І дуже охоче.

— Ну, а як вам там жилося? — питає далі Федоров.

— Прекрасно! Гість — зрозуміло.

— І верхи їздили?

— Прекрасного мав коня.

— Той карий? Людмили Карловни? Ну, а як же вона сама?

— Жінка. Відомо, — каже Андрій.

— Бистра? З огником? Розмовляли з нею? — Досить.

— Цікаво, на які теми можна з такою жінкою розмовляти?

— Література, географія…

— О! Навіть?

— Це властиво мої теми, — каже Андрій.

— Вона лише вас слухала?

— Не конче. Говорили обоє.

— Розуміється, виїжджали з нею.

— Певно. — Федоров цікавиться куди, при якій погоді, про що розмовляли.

Говорили й говорили, минали години, попільниці заповнились попелом, кімната димом цигарок. По кількох годинах Федоров нарешті замовк, хвилинку подумав, мов би пригадував, що б ще спитати і каже:

— Ну… Андрію Григоровичу… Гаразд. Мені завжди приємно з вами розмовляти, знаю, що ви мене розумієте. А тепер їдьте до вашого Харкова, обніміть дружину і сина і на якийсь курорт. У таку спеку не гаразд лишатись у Харкові. Найкраще Кавказ. Як довго затримаєтесь у Москві?

— Ось тільки полагоджу справи і їду, — каже Андрій.

— Щаслива путь. Завтра повідомлю вас

1 ... 115 116 117 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темнота», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темнота"