Читати книгу - "Останній пророк"

— Олександре, — звернувся тепер безпосередньо до нього Архелай, — мій виклад свобідної волі зовсім не порушує закону. І я не знаю, чому наш славетний равві Йосиф не міг би погодитися з моїми висновками? Саме того, хто виконує закон, спіткає в житті все те щастя, про яке я тут кажу. Та ж Господь благословляв Йова, Соломона й усіх царів благочестивих і справедливих лише за їхнє виконання закону! А зробивши умову з Ізраелем, привів його на високі місця обітованої землі не для надмірного труду й висилювання, але щоб він у спокої їв урожаї польові, брав мед із скель, масло від коров і молоко від овець, щоб їв зерно пшеничне з тучними баранцями і пив добре червоне вино. Чи ж не так написано в законі? І якщо Ізраель цього всього тепер не має, то лише тому, що не дотримав умови з Вишнім, що вибрав собі не виконання її, але порушення. Чи ж не так?

Він задоволено глянув на Єгоханана й сидів задоволений, вдаряючи злегка табличкою по коліні. Єгоханана кортіло зараз же відповідати, але якийсь молодик із присутніх не припустив його до слова:

— Я також згоджуюся з тобою, Архелаю. І мені здається, що Єгоханан тебе не зрозумів. Бо він уявляє собі, що ти твердиш, ніби щастя є вислідом свобідної волі, а ти, як я зрозумів, думаєш, що воно є лише наслідком виконання закону. А свобідна воля людини має виявлятися в тім, щоб до того щастя прагнути, оминаючи гіркости життя. Чи так?

— Ти дуже добре зрозумів мене, — радісно всміхався Архелай. — Цілковито так і я думаю про свобідну волю. Але до того всього я ще й не скінчив своїх висновків. Хочу ще далі звернути вашу увагу, що як і з’явиться очікуваний Месія, то лише для того, щоб принести вибраному народові земне щастя. Про це ще докладніше тут у мене на табличці. А тепер на дальший Єгохананів запит, що ж буде з Ізраелем, — маю лише всім нам знану відповідь; буде паном над народами землі! Буде паном з усіма правами і привілеями, які з того панського положення випливають…

— А я на це пригадаю тобі, Архелаю, — знов зазвучав Єгохананів голос, — продовження тих слів, що ти їх наводив із закону про те, навіщо привів Вишній Ізраелю до обітованої землі. — Єгохананові слова зазвучали дзвінко й урочисто, немов читання закону на молитовному зібранні: — «А тоді обернеться Ізраель до богів чужих та буде служити їм і погніває мене так, що я змушений буду зрушити свою умову з ним»… Так ось це має бути вислідом свобідно вибраного життя? Вибирати собі лише права і привілеї, а обов’язки лишати Господеві! А за зразком цього жити й далі: привілеї для садукеїв, а повинності для простих! Так?

Єгоханан запалився, і сам соромився свого запалу. Одна частина його істоти тиснула його до кріселка, затуляла рота, але друга ще підганяла. Ці вимиті, напахощені, начісані мамзери-байстрюки, — як лайливо прозивали в Єрусалимі садукейську молодь, стали йому невимовно противні. Друга частина істоти перемогла:

— І ви себе рахуєте вчителями народу? Ви хочете, щоб вислідом вашої свобідної волі було щастя ваше, а цілий нарід за вислід своєї свобідної волі мав упокорення на своїй власній землі! Свобідний вибір…

— …найбільшої кількости насолоди з безлічі гіркостей цього світу, — влучно втрутився до Єгохананової розпалености чийсь насмішкуватий голос. Веселий сміх покотився по атрію, і Єгоханан на хвилину затявся. Від цього сміху гаряча імла простяглася між ним і зібранням. Він уже не говорив, вигукував:

— Якби так ганебно думав Мойсей, — ми б ще й досі гнили в єгипетському намулі. Якби так думали наші вожді й пророки, — ми ніколи б не повернулися з вавилонської неволі. Якби…

— Якби так думали, — не мав би наш нарід тих нещасть, що має тепер. Коли б не повстання проти Антіохів, не прийшли б римляни. Якби не спротив проти римлян — не було б карних виправ і хрестів на перехрестях, — не стримався й Архелай і перебив Єгоханана так само піднесеним голосом.

— Ага! Тепер мені все зрозуміло! Тому-то ви, садукеї, так і тримаєтеся римлян! Це вони уможливлюють вам найбільше насолоди за ціну зради народу. Вам байдуже, що нарід наш стогне під чужинецьким ярмом! Лише б оминули вас, садукеїв, гіркості життя!

Єгоханан давно вже стояв. Зі своїм палаючим обличчям, розгніваними очима, блискучими кучерями і простягнутою до зібрання рукою, — він говорив не як гість, а як господар дому до негідних слуг, як той, хто має владу. Гості перестали посміхатися і здивовано переглядалися й перешіптувалися, посилаючи запитливі погляди до Олександра. Господар дивився хвилину на Єгоханана зі своєю незмінною усмішкою, але коли побачив серед гостей замішання, — обернувся до Архелая, щось пошептав йому, а потім устав і торкнувся Єгохананового плеча:

— Заспокійся, приятелю! Не хвилюйся! Ти, бачу я, не вмієш ще розрізняти чисто розумової уваги від денного бігу речей, жарту від справности. Чи не бачиш, що цілий диспут був лише приятельським розумуванням, щоб збистрювати ум і робити влучнішим слово. Заспокійся!

Його слова звучали не так заспокійливо, як поблажливо, й від їхнього тону Єгоханан опам’ятався. Знову непотрібно вибалакався, знову розкрив перед цими мамзерами свої думки на висміх і пониження! Він сів у крісло, не знаючи куди подіти очі від внутрішнього сорому. А Олександер вже звертався до присутніх:

— Дякую вам, приятелі, за вашу терпеливу участь у диспуті. Тепер, коли ми всі переконалися в Єгоханановій перемозі, — він усміхнувся до збентеженого юнака, — перейдемо за хвилину